#новини

Останні ешелони з ядерними боєзарядами вирушили до РФ у період з 31 травня по 1 червня 1996 року, а з 2 червня 1996 року Україна офіційно стала без’ядерною.

За даними експертів, після здобуття незалежності Україна успадкувала один з найбільших ядерних арсеналів у світі. На її території знаходилося близько 1 900 стратегічних ядерних боєголовок і від 2 650 до 4 200 тактичних ядерних боєзарядів. Крім того, Україна мала 176 міжконтинентальних ракетних комплексів — 130 ракет типу SS-19 (УР-100Н) і 46 RT-23 (SS-24), а також близько 44 стратегічних бомбардувальників.

Незважаючи на розміщення ядерного арсеналу на території України, контроль над більшістю боєголовок і систем запуску залишався в руках централізованого радянського, а згодом російського командування. Україна успадкувала саме зброю і необхідний персонал для її обслуговування, проте не мала доступу до механізмів її застосування. Саме цей фактор став одним з ключових під час переговорів про виведення ядерної зброї з української території.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року. В результаті цих домовленостей було закріплено, що Україна відмовляється від ядерної спадщини СРСР і бере курс на повну ліквідацію ядерного арсеналу, використовуючи атомну енергію виключно в мирних цілях. Натомість провідні ядерні держави повинні були надати Україні гарантії безпеки і запевнити у відсутності загроз суверенітету або територіальній цілісності.

Третій ядерний потенціал світу: що отримала Україна після розпаду СРСР

У червні 1996 року Україна завершила передачу свого ядерного арсеналу Росії. Формально це виглядало як крок молодої незалежної країни до без’ядерного статусу, міжнародної відповідальності і нової системи безпеки. Але через 30 років цей сюжет читається вже інакше: як історія про ціну довіри, слабкість паперових гарантій і політичних рішень, наслідки яких наздоганяють поколіннями.

Юрій Костенко, народний депутат п’яти скликань і міністр екології та ядерної безпеки України в 1992–1998 роках, пише в lb.ua 8 червня 2026, бачив цей процес зсередини. Він був першим керівником української урядової делегації на переговорах з Росією по ядерному роззброєнню в 1992–1993 роках і пізніше написав книгу «Історія ядерного роззброєння України».

За його словами, на момент розпаду СРСР Україна отримала третій за масштабом ядерний потенціал у світі — після США і Росії. Йшлося не про символічну спадщину, а про тисячі боєзарядів, стратегічні ракети, авіаційні носії і величезну матеріальну цінність.

Цифри, які сьогодні звучать як вирок

На території України в 1991 році знаходилися, за різними оцінками, від 3500 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів. Це були не тільки ракети, але й авіаційні бомби, торпеди, ядерні міни, а також системи протиповітряної оборони з ядерними зарядами.

Стратегічна ядерна зброя оцінювалася приблизно в дві тисячі одиниць.

Близько 1240 боєзарядів знаходилися на стратегічних ракетах, решта — на крилатих ядерних ракетах.

Особливо важливим був не тільки військовий, але й економічний аспект. Костенко стверджує, що вартість збагаченого урану, плутонію та інших матеріальних цінностей, переданих разом з боєголовками Росії, могла перевищувати 100 мільярдів доларів.

Для Ізраїлю ця історія не абстрактна. Ізраїльське суспільство добре розуміє, що безпека не тримається тільки на дипломатичних формулюваннях. У регіоні, де Іран, Хезболла, ХАМАС, ракети, дрони і загроза великої війни залишаються частиною реальності, питання «кому можна вірити» звучить не академічно, а майже щоденно.

Як без’ядерний статус перетворився на передачу зброї Росії

У 1990 році Україна ще як Українська РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. У ній було записано намір стати нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю.

Але одне діло — політична декларація на тлі постчорнобильських настроїв. І зовсім інше — реальна передача величезного ядерного арсеналу державі, яка вже тоді намагалася зберегти контроль над пострадянським простором.

Костенко підкреслює: у 1992 році Україна рухалася в правильному напрямку. Верховна Рада не вимагала негайно віддати зброю Росії. Навпаки, парламент ставив умови: знищення під міжнародним контролем, ясний механізм утилізації, фінансування процесу, компенсація і юридично дієві гарантії безпеки.

START-1, Лісабонський протокол і український інтерес

Договір START-1 був підписаний у 1991 році Михайлом Горбачовим і Джорджем Бушем-старшим.

Лісабонський протокол 1992 року розширив коло учасників: США, Росія, Україна, Білорусь і Казахстан.

Ці документи передбачали скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Але, за словами Костенка, вони не означали, що Україна повинна була швидко і безумовно передати весь свій арсенал Москві.

Проблема почалася тоді, коли виконавча влада почала діяти швидше і жорсткіше, ніж дозволяли рішення парламенту.

21 грудня 1991 року в Алма-Аті була підписана домовленість про спільні заходи щодо ядерної зброї. У квітні 1992 року з’явилася українсько-російська домовленість про переміщення ядерних боєприпасів з території України на російські бази для розукомплектування і знищення.

На папері йшлося про знищення. На практиці зброя йшла Росії.

Чому це називають політичною помилкою

Костенко прямо говорить: вивезення тактичної ядерної зброї в 1992 році не було санкціоноване Верховною Радою і суперечило її постановам. За його версією, Міністерство оборони діяло за неофіційними вказівками президента Леоніда Кравчука.

У 1993 році Костенка зняли з переговорного процесу. Його місце зайняв Валерій Шмаров, який парафував угоди про передачу Росії української ядерної зброї.

3 вересня 1993 року в Масандрі, у присутності президентів України і Росії, прем’єр-міністри підписали документи, які, за оцінкою Костенка, стали ударом по українських національних інтересах.

Це був момент, коли Україна могла вести переговори як власник стратегічного ресурсу, але повела себе як сторона, яка поспішає позбутися власного важеля впливу.

Америка, Росія, Будапештський меморандум і урок для майбутнього

На початку 1990-х США, за словами Костенка, пропонували Україні не тільки тиск, але й варіанти співпраці. Йшлося про технологічну допомогу, блокування запуску ракет, переробку ядерних боєголовок у паливо для українських АЕС і створення міжнародного фонду роззброєння.

Американська компанія General Atomics, як стверджує Костенко, пропонувала переробити українські боєголовки в паливо. Інші структури пропонували технології деактивації рідинних ракет без необхідності передавати все Москві.

Це могло б дати Україні і безпеку, і енергетику, і гроші.

Але влітку 1993 року ситуація змінилася. Росія була включена в велику міжнародну гру, а Україна, за словами Костенка, фактично вже погодила передачу боєголовок Москві за спиною американської сторони. На зустрічі в Лондоні російський посол Юрій Дубінін поклав перед американцями проект Масандрських угод і дав зрозуміти: обговорювати більше нічого.

Для США це стало сигналом, що Київ сам розвертається до Москви.

Казахстан вибив собі умови. Україна — майже нічого

Костенко окремо порівнює Україну з Казахстаном. Нурсултан Назарбаєв не став одразу підписувати передачу ядерної зброї Росії. Казахстан спочатку розібрався зі своєю спадщиною, вибудував відносини з США, отримав великі інвестиції в нафтове родовище Тенгіз і продав 600 кілограмів високозбагаченого урану.

Україна, маючи значно більший ядерний потенціал, могла досягти набагато сильнішої позиції.

Але не досягла.

В результаті Росія отримала зброю, уран, доступ до ринку ядерного палива і стратегічні переваги. Україна отримала обіцянки, обмежену компенсацію і документ, який пізніше виявився слабшим, ніж багато хто хотів вірити.

Саме в цьому контексті сьогодні важливо говорити не тільки про українську історію, але й про ізраїльський досвід. НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядає такі сюжети не як архів дипломатії, а як живий урок для країн, які змушені захищати себе у світі, де договори працюють тільки тоді, коли за ними стоїть сила.

Будапештський меморандум: документ, який не став щитом

5 грудня 1994 року в Будапешті був підписаний меморандум між Україною, США, Великобританією і Росією. Україна відмовилася від ядерної зброї, а підписанти підтвердили повагу до її незалежності, суверенітету і існуючих кордонів.

Але головне питання в тому, чим були ці гарантії.

Костенко вважає: це не були справжні юридично обов’язкові гарантії безпеки. Меморандум не був ратифікований як повноцінний міжнародний договір з конкретними механізмами захисту. Він скоріше фіксував політичні обіцянки, ніж створював автоматичну систему допомоги у разі агресії.

Після 2014 року, коли Росія захопила Крим і почала війну проти України, стало ясно: папір не зупинив агресора.

Після 24 лютого 2022 року це стало вже не теоретичним спором, а трагедією європейського масштабу.

Найжорсткіша думка Костенка

Юрій Костенко говорить прямо: якби Україна зберегла ядерну зброю хоча б на складах, велика війна могла б не початися.

Це твердження можна обговорювати, сперечатися з ним, уточнювати технічні деталі, говорити про контроль над кодами, стан систем, міжнародний тиск і реальну здатність України управляти арсеналом. Але політичний сенс цієї фрази зрозумілий: країна, яка віддає головний інструмент стримування без надійної заміни, ризикує залишитися один на один з тим, хто підписує договори тільки до тих пір, поки вони йому вигідні.

Сьогодні Україна будує свою безпеку вже не навколо ядерної спадщини, а навколо армії, дронів, ППО, західної допомоги, європейської коаліції і власного військового виробництва.

І тут з’являється головний висновок, який важливий і для Ізраїлю: безпеку не можна орендувати у чужої доброї волі.

Союзи важливі. Договори потрібні. Підтримка партнерів може бути вирішальною. Але жодна країна не має права будувати своє виживання тільки на обіцянці іншої столиці.

Україна заплатила за цей урок страшну ціну.

Ізраїль цей урок розуміє по-своєму — через 7 жовтня, війну з ХАМАС, загрозу Хезболли, іранський фактор, ракетні обстріли і постійну необхідність тримати армію, розвідку, ППО і суспільство в стані готовності.

Що залишається після цієї історії

Історія українського ядерного роззброєння — це не тільки розповідь про Кравчука, Кучму, Єльцина, Клінтона, Масандру і Будапешт. Це історія про те, як молода країна могла торгуватися з позиції сили, але занадто швидко повірила, що нова епоха буде чеснішою за стару.

Не стала.

Росія забрала український арсенал, пізніше порушила договори, почала війну, окупувала території і перетворила ядерний шантаж на інструмент зовнішньої політики.

Україна ж за три десятиліття пройшла шлях від держави з третім ядерним потенціалом світу до країни, яка змушена щоденно просити ракети ППО, боєприпаси, авіацію і гарантії, щоб захищати свої міста.

Найболючіший висновок звучить просто: якщо держава відмовляється від сили, вона повинна отримати іншу силу взамін. Не красиві формулювання. Не меморандум без механізму. Не дипломатичну усмішку на саміті.

А реальну систему захисту, яку неможливо проігнорувати.

Ізраїль і ядерна зброя: сила, про яку не говорять вголос

У Ізраїлю в цій темі своя особлива історія. На відміну від України початку 1990-х, Ізраїль ніколи не будував свою безпеку на красивій вірі в міжнародні обіцянки. Його стратегічна культура виросла з іншої логіки: маленька країна, ворожий регіон, пам’ять про Катастрофу, війни 1948, 1956, 1967, 1973 років, постійна загроза знищення і розуміння, що в критичний момент допомога союзників може прийти пізно — або не прийти в потрібному обсязі.

Офіційно Ізраїль дотримується політики ядерної невизначеності: він не підтверджує і не заперечує наявність ядерної зброї. Класична формула звучить так: Ізраїль «не буде першим, хто введе ядерну зброю на Близький Схід». Ця фраза десятиліттями залишає простір для стримування, але не перетворює тему на публічну демонстрацію сили.

Саме це відрізняє ізраїльську модель від багатьох інших. Ізраїль не влаштовує ядерні паради, не робить з цієї теми щоденний інструмент пропаганди і не будує політику на гучних загрозах. Але сама невизначеність працює як сигнал: ворог не повинен бути впевнений, де проходить остання червона лінія.

Чому Ізраїль обрав мовчання, а не декларацію

Ізраїльська ядерна політика — це не тільки питання зброї. Це питання виживання, дипломатії і регіонального балансу.

З одного боку, публічне визнання могло б посилити тиск на Ізраїль через ООН, МАГАТЕ і міжнародні кампанії за без’ядерний Близький Схід. Ізраїль не підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, і його статус відрізняється від офіційних ядерних держав на кшталт США, Росії, Великобританії, Франції і Китаю.

З іншого боку, повне заперечення теж не потрібно. Ізраїльському стримуванню важлива не офіційна табличка на дверях, а розуміння противника: спроба знищити державу Ізраїль може призвести до наслідків, які неможливо прорахувати заздалегідь.

У цьому і є сенс стратегічної невизначеності. Вона не для внутрішнього шоу. Вона для тих, хто в Тегерані, Дамаску, Бейруті або деінде може одного дня вирішити, що Ізраїль можна поставити на грань існування.

Україна і Ізраїль: два різних уроки однієї епохи

Україна після 1991 року отримала третій ядерний потенціал світу, але відмовилася від нього в обмін на обіцянки, компенсації і політичні документи. Ізраїль, навпаки, десятиліттями будував безпеку на принципі: спочатку власна сила, потім договори.

Це не означає, що Ізраїль не потребує союзників. Потребує. Військовий, технологічний і дипломатичний зв’язок з США залишається одним з головних елементів ізраїльської безпеки.

Але ізраїльський досвід показує: союзник — це підсилювач сили, а не її заміна.

Після 7 жовтня ця думка стала ще жорсткішою. Ізраїль побачив, що навіть при підтримці США, навіть при міжнародних контактах, навіть при переговорах і резолюціях, в момент атаки країну захищають ЦАХАЛ, розвідка, ППО, мобілізація суспільства і готовність приймати швидкі рішення.

Україна в 1990-х повірила, що відмова від ядерного арсеналу відкриє їй двері в безпечний світ. Ізраїль ніколи не жив у такій ілюзії.

Саме тому тема українського роззброєння так важлива для ізраїльської аудиторії. Вона показує, що безпеку не можна будувати тільки на меморандумах, добрій волі партнерів і надії, що агресор посоромиться порушити підпис.

Агресор не соромиться.

Він перевіряє не текст договору, а здатність держави відповісти.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8452
#новини #купкаізраїль