#новини

27 травня 2026 року тема можливого перепоховання Степана Бандери в Україні знову вийшла в публічну площину. Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров розповів, що родина Бандери не виступає проти такого кроку, однак під час війни існують серйозні побоювання щодо безпеки майбутньої могили.

Йдеться не просто про перенесення останків однієї історичної постаті. Україна поступово формує власну політику повернення пам’яті про діячів, похованих за кордоном, і цей процес вже стосується Андрія Мельника, Євгена Коновальця, Симона Петлюри, Павла Скоропадського та інших постатей української історії XX століття.

Для ізраїльської аудиторії ця тема особливо чутлива. У ній перетинаються українська національна пам’ять, війна проти росії, складна спадщина Східної Європи, єврейська історична травма і питання про те, як сучасні держави вибудовують свої пантеони в умовах політичних і моральних суперечок.

Що сказав голова Українського інституту національної пам’яті

Олександр Алфьоров в ефірі національного телемарафону заявив, що нащадки Степана Бандери не проти перепоховання його останків в Україні. При цьому, за його словами, родина враховує військові ризики: могила на українській території може опинитися під загрозою.

Алфьоров окремо зазначив, що небезпека для таких місць пам’яті існує не лише в Україні.

Навіть поховання за кордоном не завжди захищені від політичного тиску, вандалізму або спроб використати пам’ять як інструмент конфлікту.

На уточнююче питання про те, чи ведеться зараз конкретна робота з перепоховання Бандери, голова УІНП відповів обережно: Україна працює над питаннями, пов’язаними з низкою історичних постатей, і тема Бандери серед них також розглядається.

Це важлива формулювання. Вона не означає негайного рішення, але показує, що тема більше не знаходиться виключно в зоні публічних дискусій або політичних заяв. Вона вже стала частиною ширшого державного процесу.

Чому питання безпеки стало ключовим

Під час повномасштабної війни будь-які символічні місця в Україні можуть стати потенційною ціллю для росії — від меморіалів до кладовищ, музеїв і об’єктів громадянської інфраструктури.

Тому сумніви родини Бандери виглядають не як відмова, а як спроба оцінити реальну ситуацію.

Крім фізичної безпеки, існує і політичний ризик. Перепоховання такої постаті неминуче викличе реакцію за межами України, в тому числі в Ізраїлі, Польщі, Німеччині та серед єврейських організацій.

Для Києва це означає необхідність діяти не гаслами, а продуманою державною процедурою: з юридичними підставами, історичним контекстом, поясненням для міжнародної аудиторії і розумінням того, як такі рішення будуть сприйняті союзниками.

Україна будує пантеон пам’яті: від Олеся до Мельника

Питання повернення останків видатних українців піднімалося в Києві не вперше. У січні 2017 року в Україні перепоховали прах письменника і поета Олександра Олеся. Він помер у 1944 році в Празі і був похований там же. Пізніше останки Олеся і його дружини були ексгумовані, оскільки чеські правила передбачали оплату ренти за місце на кладовищі.

Після цього в Міністерстві культури заявляли про намір створити спеціальну комісію з питань перепоховання видатних українців. Однак помітного руху довго не відбувалося.

Ситуація змінилася вже в умовах війни. У червні 2025 року Кабінет міністрів України затвердив порядок перепоховання на Національному військовому меморіальному кладовищі видатних борців за незалежність України в XX столітті.

Наприкінці березня керівник Офісу президента Кирило Буданов повідомив, що за підсумками обговорень будуть підготовлені пропозиції для президента щодо створення Пантеону видатних українців. Йдеться про людей українського походження, які зіграли значну роль в історії країни, але були поховані за кордоном.

Саме в цьому контексті НАновини —Новини Ізраїль | Nikk.Agency розглядає нинішню дискусію навколо Бандери: не як окремий епізод навколо одного імені, а як частину масштабної спроби України створити власний національний меморіальний канон під час війни.

Перепоховання Андрія Мельника стало першим гучним сигналом

15 травня Кабмін доручив провести в Україні перепоховання останків Андрія Мельника і його дружини Софії Федак-Мельник на території Національного військового меморіального кладовища.

19 травня в Люксембурзі відбулася церемонія ексгумації праху. Саме перепоховання на НВМК пройшло 25 травня.

Цей крок викликав помітний резонанс, в тому числі за межами України. Для Києва він став частиною політики повернення історичної пам’яті. Для критиків — приводом нагадати про спірні сторінки українського націоналістичного руху і його сприйняття в єврейській історичній пам’яті.

Саме тому можливе перепоховання Бандери буде ще більш чутливим. Постать Бандери залишається однією з найспірніших в українській та європейській пам’яті XX століття: для частини українського суспільства він символ антирадянської боротьби, для іншої частини міжнародної аудиторії — ім’я, пов’язане з важкими питаннями націоналізму, війни і ставлення до євреїв і поляків.

Кого ще Україна хоче повернути з-за кордону

19 травня президент Володимир Зеленський заявив, що Україна веде переговори про повернення тіла Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових стрільців, засновника і першого голови Організації українських націоналістів.

Коновалець похований на кладовищі Кросвейк в Роттердамі, Нідерланди. 25 травня заступник керівника Офісу президента Ірина Верещук повідомила, що Україна вже отримала дозвіл на його перепоховання і що це має відбутися найближчим часом.

20 травня діючий голова ОУН і перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак заявив, що незабаром може відбутися повернення в Україну праху Євгена Коновальця і Симона Петлюри.

Петлюра, голова Директорії УНР і головний отаман військ і флоту Української народної республіки, похований у Парижі. Його ім’я також залишається складним для єврейської пам’яті через тему погромів часів Громадянської війни, навіть незважаючи на те, що історики продовжують сперечатися про ступінь особистої відповідальності Петлюри і політичний контекст того періоду.

Олександр Алфьоров, у свою чергу, окремо говорив про необхідність обговорювати перепоховання Симона Петлюри і гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, який похований в Оберстдорфі, Німеччина.

Третій президент України Віктор Ющенко також вважає, що держава повинна домагатися повернення праху гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика, а також Степана Бандери.

Чому Ізраїлю важливо уважно стежити за цією темою

Для Ізраїлю такі новини не є далекою внутрішньою українською історією. Україна — країна, де століттями жили єврейські громади, де відбувалися погроми, де була трагедія Голокосту, де одночасно розвивалася єврейська культура, хасидизм, сіоністська думка і сучасна українсько-єврейська ідентичність.

Тому будь-які рішення про національний пантеон в Україні неминуче будуть сприйматися через кілька оптик одразу.

З одного боку, Україна воює за право на власну державність і намагається повернути собі історичну суб’єктність після десятиліть радянського і російського тиску. З іншого — пам’ять про XX століття в Східній Європі не може бути зведена до простої формули «герой або ворог». Для єврейської аудиторії в Ізраїлі особливо важливо, щоб українська політика пам’яті не ігнорувала трагічні сторінки, а вміла говорити про них відкрито.

Саме тут починається головний виклик для Києва. Національний пантеон може стати не лише місцем вшанування, але й простором чесної розмови про минуле. Якщо ж він буде будуватися лише через героїзацію без пояснення складних історичних конфліктів, це неминуче створить нові дипломатичні та суспільні напруження.

Перепоховання як політика, а не лише церемонія

Зараз Україна фактично створює нову державну традицію: повертати на батьківщину людей, які жили, боролися, помирали і були поховані за кордоном через війни, еміграцію, поразки, окупації і розпад української державності в XX столітті.

В умовах війни з росією це набуває додаткового сенсу. Москва десятиліттями намагалася контролювати українську історичну пам’ять, нав’язуючи свої ярлики і перетворюючи будь-яку самостійну українську традицію в об’єкт пропагандистської атаки.

Але відповідь на російську пропаганду не повинна бути дзеркальним спрощенням. Для України сьогодні важливо не лише повернути імена, але й пояснити, чому ці імена з’являються в національному меморіальному просторі, як держава бачить їх місце в історії і де проходять межі між пам’яттю, вшануванням і критичним осмисленням.

Історія Бандери в цьому сенсі стане найважчим тестом. Питання вже не в тому, чи можливо технічно перенести останки. Питання в тому, чи зможе Україна провести такий процес так, щоб він не руйнував діалог із союзниками, не знецінював єврейську пам’ять і одночасно не віддавав власну історію на розтерзання російській пропаганді.

Що буде далі

Поки офіційного рішення про перепоховання Степана Бандери немає. Є публічна заява голови УІНП, є розуміння позиції родини, є вже запущена державна процедура повернення низки історичних постатей і є війна, яка робить будь-який символічний крок більш уразливим.

Скоріш за все, найближчі місяці покажуть, наскільки далеко Київ готовий просунутися в питанні національного пантеону. Після перепоховання Андрія Мельника і підготовки до повернення Євгена Коновальця питання Бандери вже неможливо вважати теоретичним.

Для України це розмова про державність і право на власну пам’ять. Для Ізраїлю та єврейської аудиторії — привід уважно стежити, чи буде ця пам’ять чесною, складною і відповідальною, а не лише урочистою.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8404
#новини #купкаізраїль