#новини

Що сталося: Україна повертає своїх історичних героїв додому

Перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник — це не окрема церемонія навколо однієї історичної постаті. Це частина ширшої державної політики України зі створення власного національного військового пантеону.

31 травня 2022 року Верховна Рада прийняла закон про Національне військове меморіальне кладовище. Документ визначив правову рамку для створення місця, де Україна буде увічнювати пам’ять людей, які захищали її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність. Пізніше держава прийняла додаткові рішення, пов’язані з будівництвом і роботою цього меморіального комплексу.

Національне військове меморіальне кладовище знаходиться в Київській області, в межах Гатненської громади Фастівського району, поруч із селом Мархалівка. Це не просто кладовище, а великий державний меморіальний комплекс: з полями поховань, колумбаріями, релігійними спорудами, музейним простором та інфраструктурою для почесних поховань українських захисників і борців за незалежність.

Перші поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулися 29 серпня 2025 року, в День пам’яті захисників України. Тоді на меморіалі почалися почесні поховання українських військових, загиблих у боротьбі за країну.

У 2026 році Україна почала повертати туди не лише сучасних захисників, але й історичних постатей національно-визвольного руху XX століття.

19 травня 2026 року президент Володимир Зеленський повідомив, що розпочався процес перепоховання Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. Він назвав їх знаковими українцями XX століття і підкреслив, що Україна має моральний обов’язок повернути їх додому.

25 травня 2026 року Андрій Мельник і Софія Федак-Мельник були перепоховані на Національному військовому меморіальному кладовищі в Київській області. У церемонії взяли участь президент України, представники влади, військові, духовенство та громадські діячі.

Наступним у цій логіці Україна готує повернення Євгена Коновальця — полковника армії УНР, командира Січових стрільців, засновника і першого голови ОУН. Зараз він похований на кладовищі Кросвейк у Роттердамі, а українська сторона вже отримала дозвіл на його перепоховання.

Тобто мова йде не про випадковий політичний жест. Україна послідовно формує власний пантеон — місце пам’яті про сучасних захисників, військових, борців за незалежність і історичних постатей, які пов’язані з боротьбою за українську державність. Саме в цій рамці потрібно розуміти повернення Андрія Мельника додому.

Після перепоховання Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник на Національному військовому меморіальному кладовищі в Київській області послідувала різка реакція Ізраїлю.

МЗС Ізраїлю висловило “жаль” через офіційне державне перепоховання Мельника і заявило, що “не можна ігнорувати історичну правду і пам’ять про жертв, убитих нацистами та їхніми пособниками”.

З критикою також виступив Яд Вашем. Меморіальний центр заявив, що державне вшанування Мельника викликає “серйозну стурбованість”, оскільки в Ізраїлі його ім’я розглядають через контекст ОУН, Другої світової війни та пам’яті про Голокост.

Саме ця реакція стала приводом для статті: українське рішення про повернення національного героя додому було в Ізраїлі прочитано через “обвинувальну” історичну рамку. Тому важливо пояснити, чому історія Андрія Мельника вимагає не гасел, а документів і розуміння українського контексту.

Перепоховання Андрія Мельника в Україні знову вивело в публічне поле питання, яке давно вимагає більш дорослої розмови. Мова не лише про конкретну церемонію і не лише про реакцію Ізраїлю. Мова про те, як у XXI столітті говорити про українську історію без радянських штампів, без російських методичок і без звички зводити складні біографії до одного зручного ярлика.

Андрій Мельник — національний герой України, військовий і політичний діяч, учасник боротьби за українську державність, старшина Січових стрільців, представник покоління, яке намагалося утримати ідею незалежної України в епоху розпаду імперій, воєн, еміграції та тоталітарного тиску.

Його біографія не вміщується в одну фразу.

Саме тому розмова про Мельника вимагає документів, контексту і поваги до українського права на власну історичну пам’ять.

Не гасел.
Не автоматичних звинувачень.
Не повторення радянської схеми, в якій будь-який український національний рух заздалегідь оголошувався «небезпечним», «фашистським» або «пособницьким».

Для України Мельник — частина національного історичного пантеону. Його ім’я пов’язане з УНР, Січовими стрільцями, боротьбою за державність, еміграцією, антирадянською лінією і збереженням ідеї незалежності в роки, коли українську політичну суб’єктність намагалися стерти з карти Європи.

І якщо ця розмова ведеться в Ізраїлі, вона повинна бути особливо точною. Тому що ізраїльська аудиторія добре розуміє, що таке історична травма, пам’ять, боротьба за право народу самому говорити про своє минуле і опір чужим спробам переписати історію.

Мельник періоду УНР: наказ проти погромної агітації

Один з важливих фактів, який повинен звучати в будь-якій чесній розмові про Мельника, стосується січня 1919 року.

В українських джерелах згадується наказ Андрія Мельника №22 від 13 січня 1919 року. У ньому йшлося про людей, які поширювали чутки про можливі єврейські погроми або агітували за такі погроми. Таких провокаторів передбачалося передавати під військово-польовий суд.

Це принциповий епізод.

Він показує Мельника не через пізні пропагандистські звинувачення, а через конкретний документ його раннього військового періоду. У цей момент він виступав як військовий діяч української армії епохи УНР, пов’язаний з Облоговим корпусом Січових стрільців.

Тобто перед нами не образ з радянської пропаганди КДБ, а командир українського війська, який діяв в умовах хаосу, громадянської війни, більшовицького наступу і загальної нестабільності — і при цьому документально пов’язаний з наказом проти погромної агітації.

Це важливо сказати прямо.

Мельник не повинен розглядатися через презумпцію антисемітизму. Є конкретний ранній документ, який показує зворотну лінію: переслідування тих, хто розганяв чутки про єврейські погроми або підштовхував до них.

Цей факт не треба ховати в примітку. Він повинен бути в центрі обговорення.

УНР, ОУН і радянська пропаганда

Головна помилка в розмові про Мельника — механічно з’єднувати різні епохи і різні політичні контексти.

Мельник періоду УНР — це український військовий діяч часу боротьби за незалежність після Першої світової війни. Це Січові стрільці, армія УНР, спроба створити державу на уламках імперій, опір більшовикам і пошук української суб’єктності в момент, коли майбутнє Східної Європи ще не було визначено.

Пізній Мельник — це вже еміграція, український національний рух, ОУН-М, спроба зберегти і просунути ідею української незалежності в Європі, де українці довго залишалися народом без власної держави.

Ці періоди пов’язані однією біографією, але їх не можна перетворювати в одну плоску схему.

Радянська пропаганда десятиліттями робила саме це: стирала відмінності, змішувала УНР, ОУН, різні течії українського руху, різні роки, різні документи і різні політичні рішення. Все зводилося до одного ярлика, зручного для Москви: український націоналізм як нібито “вроджене зло”.

Після розпаду СРСР ця схема не зникла. Росія продовжила використовувати її проти України — особливо після 2014 року і після повномасштабного вторгнення.

Тому сьогодні будь-яка розмова про Мельника повинна починатися з простого принципу: не можна судити українського національного героя мовою тих, хто десятиліттями намагався знищити саму українську національну ідею.

Пізній період Мельника: політичний контекст

Мельник як лідер ОУН-М теж вимагає нормального історичного аналізу.

Український національний рух міжвоєнного і воєнного часу існував без власної держави. У українців не було визнаної держави, яка могла б захищати їхні інтереси на міжнародній арені. Не було рівного місця серед великих держав. Не було безпеки. Не було гарантій.

Були імперії, окупації, радянський терор, польська політика, німецький тиск, еміграція, війна і постійна спроба українців повернути питання незалежності в європейську повістку.

В таких умовах українські політичні сили шукали можливості для відновлення державності. Це не була проста історія. Але і не була пропаганда, яку десятиліттями малювала Москва.

Український національний рух не можна описувати однією радянською формулою.

У мельниківців була своя політична лінія, свої розрахунки, свої конфлікти, свої уявлення про майбутнє України. Їх потрібно вивчати окремо — за документами, за рішеннями, за конкретними діями, а не за готовим набором обвинувальних слів.

Це особливо важливо для ізраїльської розмови. Ізраїль знає, що таке боротьба за право народу на державність. Ізраїль знає, що таке пам’ять, вигнання, бездержавність і спроби інших народів пояснити твою історію замість тебе.

Тому саме в Ізраїлі повинно бути розуміння: українська пам’ять не зобов’язана проходити через фільтр Москви.

Чому Мельник — не фігура для радянського ярлика

Андрій Мельник був людиною української національної ідеї. Він належав до покоління, для якого незалежність України була не абстрактним гаслом, а метою життя.

Його шлях пройшов через службу в українському війську, участь у русі Січових стрільців, роботу в українській політичній еміграції, керівництво ОУН-М і збереження ідеї української державності в умовах, коли Радянський Союз намагався знищити цю ідею фізично, політично і культурно.

Саме тому для України він є національним героєм.

Можна вивчати його рішення. Можна сперечатися про різні етапи його діяльності. Можна порівнювати документи, позиції, політичні розрахунки і історичні наслідки.

Але не можна починати розмову з готового вироку, створеного в традиції радянської антиукраїнської пропаганди.

Це не історичний підхід.

Це продовження чужої політичної війни проти української пам’яті.

Українська пам’ять і ізраїльська розмова: де потрібна точність

Ізраїльська реакція на українські історичні постаті часто проходить через пам’ять про Другу світову війну і Голокост. Це зрозуміло. Але розуміння цієї чутливості не означає, що українська історія повинна бути автоматично підпорядкована зовнішній обвинувальній рамці.

Україна має право на власний національний пантеон.

Україна має право ховати своїх героїв.

Україна має право говорити про свої історичні постаті не так, як це десятиліттями вимагала Москва.

І якщо Андрій Мельник для України — національний герой, то це не «помилка пам’яті», а частина українського історичного самосвідомості. Його постать пов’язана з боротьбою за державність, з УНР, з Січовими стрільцями, з еміграційною політичною роботою і з антирадянською лінією українського руху.

Для НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency тут принципово важливо не підміняти аналіз готовими ярликами. Ізраїльська аудиторія повинна бачити не лише суперечку навколо прізвища, але й ширшу картину: українці сьогодні захищають не лише територію, але й право на свою пам’ять, свою історію і своїх національних героїв.

Це право особливо важливе зараз, коли росія веде війну не лише проти української армії, але й проти української ідентичності.

Москва знову намагається пояснити світу, хто для України «допустимий герой», а хто ні. Знову нав’язує свою лексику. Знову перетворює історію на зброю. Знову використовує тему «нацизму» як універсальну дубинку проти української незалежності.

Ізраїлю не варто ставати частиною цієї схеми.

Документи замість гасел

Історія Мельника вимагає спокійного і сильного підходу.

Є наказ 1919 року проти погромної агітації — його потрібно враховувати.

Є українська боротьба за державність — її не можна викреслювати.

Є пізній період ОУН-М — його потрібно аналізувати окремо, без змішування з іншими течіями і без радянської оптики.

Є право України на власну історичну пам’ять — його потрібно поважати.

І є сучасний контекст: Україна сьогодні воює проти росії, яка продовжує використовувати старі радянські звинувачення як інструмент політичного тиску.

Тому головне питання не в тому, чи повинен Ізраїль погоджуватися з кожним українським історичним акцентом.

Головне питання в іншому: чи здатен ізраїльський публічний розмова бачити українську історію не через російський фільтр, а через документи, контекст і повагу до народу, який століттями боровся за право бути собою.

Андрій Мельник — не персонаж радянської методички.

Він український національний герой, військовий і політичний діяч, частина складної і драматичної історії України. І якщо про нього говорити серйозно, то починати потрібно не з ярликів, а з фактів.

З наказу 1919 року.

З УНР.

З Січових стрільців.

З ОУН-М як окремого політичного напряму.

З української бездержавності.

З боротьби проти радянського стирання пам’яті.

І з розуміння, що Україна сама має право вирішувати, як вшановувати своїх героїв.

Андрій Мельник: коротко

Андрій Атанасович Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова біля Дрогобича, в тодішній Австро-Угорщині. Він походив з українського галицького середовища і здобув освіту у Відні.

У 1914 році, після початку Першої світової війни, Мельник вступив до Легіону Українських січових стрільців. У 1914–1916 роках командував сотнею УСС на австро-російському фронті. У 1916 році потрапив у російський полон, перебував у таборі під Царицином. 6 січня 1917 року втік з полону разом з групою галицьких українців і незабаром дістався до Києва.

Після 1917 року Мельник брав участь в українській боротьбі за державність. Він був пов’язаний з корпусом Січових стрільців Євгена Коновальця, служив в армії Української Народної Республіки і отримав звання полковника армії УНР. У січні 1919 року він став начальником штабу армії УНР.

13 січня 1919 року Андрій Мельник, як тимчасово виконуючий обов’язки командира Облогового корпусу Січових стрільців, видав наказ №22. У ньому передбачалося передавати під військово-польовий суд провокаторів, які поширювали чутки про можливі єврейські погроми або агітували за такі погроми.

Після поразки УНР Мельник залишився в українському національному русі. Він був одним з найближчих соратників Євгена Коновальця і брав участь у створенні Української військової організації. Ця структура діяла в міжвоєнний період і була пов’язана з продовженням боротьби за українську незалежність після втрати державності.

Після вбивства Євгена Коновальця агентом НКВС у 1938 році Мельник став однією з ключових фігур Організації українських націоналістів. У 1939 році він був затверджений головою Проводу українських націоналістів. Після розколу ОУН він очолив мельниківський напрямок — ОУН-М.

Ідеологічна лінія Мельника і ОУН-М включала українську державність, антирадянізм, національну дисципліну, спадковість з традицією УНР і боротьбу за незалежну Україну. Мельниківський напрямок відрізнявся від бандерівського крила ОУН і мав власну організаційну лінію, еміграційну базу і політичну структуру.

На початку Другої світової війни ОУН-М намагалася використати німецько-радянську війну як можливість повернути українське питання в європейську політику. Мельник і його оточення розраховували, що поразка СРСР відкриє шлях до відновлення української державності. У 1939–1941 роках представники українського національного руху вели контакти з німецькими структурами, включаючи абвер, але німецькі обіцянки щодо української самостійності не були реалізовані.

Нацистська Німеччина не визнала незалежну Україну. У 1941–1943 роках німецька влада обмежувала і придушувала українські політичні структури, а представників українського національного руху арештовували і страчували. У цей період ОУН-М втратила ряд активних діячів, включаючи Олега Ольжича, який фактично керував діяльністю мельниківського напрямку на окупованих територіях.

Наприкінці 1943 року Мельник разом з дружиною переїхав до Відня, намагаючись відновити зв’язок з членами ОУН-М на окупованих українських територіях. Наприкінці січня 1944 року він і його дружина були арештовані віденським гестапо. Після цього Мельника перевезли до Берліна, допитували представники гестапо, а потім тримали як спеціального ув’язненого.

У 1944 році Мельник і його дружина були відправлені до концтабору Заксенхаузен. Там Мельник утримувався як політичний ув’язнений; у вересні 1944 року його перевели до ізоляційної камери Zellenbau. 18 жовтня 1944 року він був звільнений разом з рядом інших українських націоналістів, коли Німеччина намагалася використати українські еміграційні сили на тлі військової поразки.

Після звільнення Мельник залишився в еміграції. З 1945 року він жив у Німеччині та Люксембурзі. У 1946 році він брав участь у створенні Українського координаційного комітету, а у 1947 році — Української національної ради. У тому ж 1947 році на Третьому великому зборі українських націоналістів його обрали довічним головою Проводу українських націоналістів.

У повоєнний період Мельник продовжував антирадянську політичну діяльність в українській еміграції. Він підтримував ідею відновлення незалежної України, брав участь у координації українських організацій за кордоном і писав історичні матеріали про боротьбу за українську державність.

У 1957 році Андрій Мельник запропонував ідею створення всесвітньої організації українців. Ця ідея була реалізована вже після його смерті: у 1967 році був створений Всесвітній конгрес вільних українців, пізніше відомий як Всесвітній конгрес українців.

Андрій Мельник помер 1 листопада 1964 року у Люксембурзі. Він був похований на кладовищі в місті Люксембург. У 2026 році останки Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник були повернуті в Україну і перепоховані на Національному військовому меморіальному кладовищі в Київській області.

У сучасній українській рамці Андрій Мельник — національний герой, полковник армії УНР, голова ОУН-М і борець за незалежність України. Його біографія включає кілька різних етапів: Січові стрільці, армія УНР, наказ 1919 року проти погромної агітації, еміграція, керівництво ОУН-М, антирадянська політична лінія та повоєнна діяльність української діаспори.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8399
#новини #купкаізраїль