#новини

Є теми, де суперечка починається не з фактів, а з підміни. Варто лише сказати, що «Безсмертний полк» у нинішньому вигляді став частиною російської державної пропаганди, як одразу з’являється зручне звинувачення: значить, ви проти пам’яті про загиблих.

Але це хибна суперечка.

Питання не в тому, чи можна пам’ятати дідів, бабусь, батьків, солдатів, партизанів, в’язнів, загиблих і тих, хто вижив. Їх не просто можна — їх необхідно пам’ятати. Питання в іншому: чи можна брати особисту сімейну пам’ять, підпорядковувати її державному сценарію, оточувати військовою символікою, гаслами про «повторення» війни, портретами диктаторів і використовувати все це як моральне прикриття для нової агресії.

Саме тут проходить межа.

Пам’ять — так.

Культ війни — ні.

Портрети рідних — так.

Використання померлих для виправдання нових смертей — ні.

Від сімейної пам’яті до державного ритуалу

Як особиста історія стала частиною політичної машини

Коли «Безсмертний полк» тільки набирав популярність, багатьом він здавався природною і навіть зворушливою формою сімейної пам’яті. Люди виходили з фотографіями родичів, які пройшли Другу світову війну, загиблих на фронті, померлих від ран, пережили окупацію, блокаду, табори, евакуацію, голод і повоєнну розруху.

У цьому не було нічого ганебного. Більше того, сама ідея повернути конкретні обличчя в історію великої війни могла бути глибокою і людяною.

Адже державні паради завжди говорять мовою техніки, знамен, генералів і дат. Сімейна пам’ять говорить інакше: ось мій дід, ось моя бабуся, ось людина, яка не повернулася, ось людина, яка повернулася, але все життя мовчала про те, що бачила. Така пам’ять не вимагає гучних гасел. Вона тримається на фотографії, імені, сімейній розповіді та паузі.

Але в останні роки «Безсмертний полк» все менше сприймається як стихійна громадянська ініціатива і все більше — як елемент державної політики Російської Федерації.

Заходи під цим брендом вже не виглядають просто самовільними акціями пам’яті. Їх організація, символіка, маршрути, публічні сценарії та інформаційний супровід все частіше пов’язані з офіційними та напівофіційними російськими структурами: дипломатичними представництвами, «Російськими домами», Російським військово-історичним товариством, мережами на кшталт «Волонтерів Перемоги», проросійськими культурними організаціями та структурами впливу серед “російськомовної” діаспори.

Саме цей перехід змінює сенс того, що відбувається.

Коли людина вдома зберігає фотографію свого діда — це сімейна пам’ять.

Коли людина приходить на кладовище, запалює свічку, читає кадиш, мовчить біля могили або розповідає дітям історію сім’ї — це пам’ять.

Але коли портрети померлих вбудовуються в державний ритуал країни, яка сьогодні веде агресивну війну проти України, допомагає своєму союзнику Ірану та іншим терористам, руйнує міста, окуповує території і одночасно називає свою війну «боротьбою з нацизмом», пам’ять перестає бути лише пам’яттю. Вона перетворюється на політичний ресурс.

Чому символіка змінює сенс

Не можна розглядати «Безсмертний полк» окремо від візуальної мови, яка його оточує.

Радянська форма, російські прапори, георгіївські стрічки, військові пісні, портрети Сталіна, гасла «можемо повторити», діти в пілотках і гімнастерках — все це вже не нейтральні елементи. У сучасному контексті вони працюють не як мова скорботи, а як мова мобілізації.

Особливо небезпечна формула «можемо повторити».

Якщо йдеться про Другу світову війну, Голокост, зруйновані міста, мільйони загиблих, блокади, депортації, масові страти і табори смерті, то нормальна моральна реакція повинна бути іншою: не можна повторити. Ніколи більше – “Never Again”. Ніколи знову. Ні проти нас, ні проти інших.

«Можемо повторити» звучить не як пам’ять про трагедію, а як готовність знову увійти в катастрофу, знову зробити війну нормою, знову перетворити людське життя на витратний матеріал держави.

У цьому і полягає головна підміна.

Друга світова війна була не тільки військовою перемогою. Це була страшна людська катастрофа. Мільйони загиблих. Зруйновані міста. Спалені села. Гетто. Масові розстріли. Концтабори. Депортації. Голод. Травмовані покоління, які десятиліттями жили з тим, що не могли розповісти навіть своїм дітям.

Жертвами нацизму і сталінізму були люди різних національностей: євреї, українці, поляки, білоруси, росіяни, литовці, латиші, вірмени, грузини, молдавани, народи Європи, народи Кавказу, народи Центральної Азії та багато інших.

Ніхто не має монополії на цю пам’ять.

Саме тому спроба Кремля представити Перемогу як майже виключну власність сучасної Росії є не просто політичною маніпуляцією. Це історична фальсифікація і неповага до внеску інших народів.

Кремль привласнює не тільки Перемогу, але й скорботу

Російська пропаганда давно намагається приватизувати 1945 рік. Але сьогодні йдеться вже не тільки про привласнення Перемоги. Кремль намагається привласнити саму скорботу.

Він призначає себе головним розпорядником пам’яті. Він вирішує, хто «правильно пам’ятає», а хто нібито «зраджує пам’ять». Він перетворює незгоду з сучасною політикою Росії на «русофобію», «фашизм» або «образу ветеранів».

Це дуже зручна схема.

Якщо пам’ять належить тільки Кремлю, то будь-яке заперечення проти його війни можна оголосити нападом на Перемогу. Якщо російська армія нібито наслідує армію 1945 року, то будь-яка її нова агресія отримує хибний ореол історичної правоти. Якщо Україна оголошується «нацистською» тільки тому, що чинить опір російському вторгненню, то війна проти неї подається не як агресія, а як продовження “Великої Вітчизняної”.

Саме так історія перетворюється на зброю.

Повномасштабна війна проти України з 2022 року була вбудована Кремлем у риторику «боротьби з нацизмом». Це не випадкова пропагандистська формула, а центральна частина російської військової міфології. Минуле перемога використовується для створення ілюзії морального права на нові війни.

Але перемога над одним злом не дає права ставати джерелом нового зла.

Жодна пам’ять про 1945 рік не виправдовує руйнування Маріуполя, Бахмута, Авдіївки, Харкова, Херсона, Дніпра, Одеси, Києва та інших українських міст. Жодна фотографія фронтовика не може бути моральним дозволом на нові окупації, нові ракети, нові братські могили і нові похорони.

Закордонні акції як картинка для Москви

Окреме питання — «Безсмертний полк» за межами Росії.

Для частини учасників це може залишатися особистим жестом. Хтось дійсно приходить з фотографією батька, діда або бабусі. Хтось хоче згадати сімейну історію. Хтось виріс у радянській традиції “9 травня” і не завжди усвідомлює, як сильно змінився політичний контекст після російської агресії проти України.

Але політична машина працює інакше.

Масові ходи за кордоном використовуються як візуальний доказ нібито широкої міжнародної підтримки Росії. Фотографії та відео потім живуть своїм життям: їх показують російській аудиторії, використовують у соціальних мережах, вставляють у пропагандистські сюжети, перетворюють на аргумент: дивіться, нас підтримують і в Європі, і в Ізраїлі, і в Америці, і серед діаспори.

Так одна людина приходить з пам’яттю, а державна машина забирає з заходу пропагандистський кадр.

Це особливо цинічно тому, що особистий біль учасників може бути щирим. Проблема не в бабусі з фотографією загиблого батька. Проблема в державі, яка ставить цю фотографію в один ряд з гаслами нової війни.

Коли скорбота стає зброєю

Історичні паралелі: не копія, а механізм

У перетворенні пам’яті на політичний інструмент є історичні паралелі. Їх важливо наводити обережно: не для того, щоб сказати, що всі ситуації однакові, а щоб показати загальний механізм.

Після Першої світової війни фашистська Італія перетворила пам’ять про загиблих на культ героїчної жертви. Скорбота за загиблими поступово була підпорядкована ідеї національної мобілізації, дисципліни, сили і готовності до нових воєн. Мертві ставали не тільки об’єктом пам’яті, але й аргументом на користь майбутньої агресії.

У нацистській Німеччині травма поразки в Першій світовій війні, міф про «зраду в тилу» і почуття національного приниження стали паливом для реваншизму. Пам’ять про минулу війну використовувалася не як попередження проти нової катастрофи, а як емоційна база для неї.

У Франції режим Віші використовував фігуру маршала Петена, героя Вердена, для легітимації нового авторитарного порядку. Військова слава минулого допомагала прикривати політичну капітуляцію і співпрацю з нацистською Німеччиною.

У Японії храм Ясукуні став прикладом того, як місце пам’яті може перетворюватися на політичний символ, якщо разом з загиблими солдатами там вшановуються засуджені військові злочинці. Для Китаю і Південної Кореї це не просто внутрішній японський ритуал, а знак небезпечного ставлення до минулого мілітаризму.

У всіх цих випадках йдеться про схожий механізм: скорботу перетворюють на культ, культ — на мобілізацію, мобілізацію — на виправдання нової політики.

Саме тому важливо дивитися не тільки на слова «ми пам’ятаємо», але й на те, що стоїть поруч з цією пам’яттю. Якщо поруч з нею з’являються гасла сили, реванш, культ армії, діти у формі і виправдання сучасної агресії, значить пам’ять вже використовується не для попередження, а для підготовки суспільства до нової норми війни.

Портрети померлих: де проходить єврейська та етична межа

Окремо варто сказати про носіння портретів померлих.

Само по собі це не є чимось забороненим або аморальним. Якщо людина несе фотографію свого родича як особистий знак пам’яті, це може бути гідною формою поминання. У єврейській традиції пам’ять про померлих взагалі займає важливе місце: йорцайт, кадиш, поминальна свічка, відвідування могили, цдака і добрі справи на заслугу померлого.

Але тут знову важливий контекст.

Портрет померлого не повинен перетворюватися на культ померлого, політичну ікону або частину масового поклоніння державі. Померлий не може дати згоду на те, щоб його обличчя несли поруч з гаслами «можемо повторити», російськими прапорами, портретами Сталіна або символікою держави, яка сьогодні веде нову війну.

В юдаїзмі є поняття гідності померлого — кавод ха-мет. Воно вимагає поваги, стриманості і правди. Померла людина не повинна ставати інструментом чужої політичної кампанії.

Тому формула може бути дуже простою.

Юдаїзм не забороняє портрет як знак пам’яті. Але юдаїзм не приймає перетворення портрета померлого на політичну зброю.

Пам’ять про мертвих не може бути використана як дозвіл на нові смерті.

Юдаїзм: пам’ять повинна вести до відповідальності

З точки зору єврейської традиції пам’ять — це не декоративний ритуал і не культ сили. Це моральний обов’язок.

Єврейська пам’ять про Вихід з Єгипту не дана для того, щоб прославляти владу або перемогу заради перемоги. Вона постійно повертає до морального висновку: ти сам був рабом, ти сам був чужим, ти сам був безправним — значить, не гноб іншого.

Це принципово відрізняється від імперської логіки пам’яті.

Імперія каже: ми страждали, значить тепер маємо право.

Юдаїзм каже інакше: ти пам’ятаєш страждання, значить зобов’язаний бути обережнішим з владою, насильством і приниженням іншого.

Звичайно, юдаїзм не є абсолютним пацифізмом. Захист життя дозволений і обов’язковий. У єврейській традиції є місце самообороні, армії, захисту громади і держави. Ізраїль як держава існує в реальності, де безпека не є абстракцією.

Але між захистом життя і культом війни є величезна різниця.

Захист життя — це обов’язок.

Романтизація війни — це небезпека.

Пам’ять про загиблих — це обов’язок.

Використання загиблих для виправдання нових загиблих — це моральне викривлення.

З точки зору єврейської традиції пам’ять про війну повинна бути актом трепету, відповідальності і правди. Якщо пам’ять перетворюють на культ сили, політичний спектакль і виправдання нової агресії, вона перестає бути пам’яттю і стає ідолопоклонством перед державою, армією і насильством.

Для Ізраїлю це особливо чутливо.

Пам’ять про Другу світову війну тут невіддільна від пам’яті про Голокост. А єврейська пам’ять про Голокост будується не на гаслі «можемо повторити», а на формулі «ніколи більше».

Причому «ніколи більше» не повинно означати тільки «ніколи проти нас». У моральному сенсі це попередження проти розлюднення, масового насильства, імперської брехні, депортацій, знищення міст і перетворення людей на матеріал для державних цілей.

Для єврейської пам’яті головний урок війни — не «можемо повторити», а «не можна повторити».

Діти у формі: пам’ять чи репетиція лояльності

Особливо тривожно, коли в такі ритуали залучають дітей.

Дитина у військовій формі на акції пам’яті виглядає для камери ефектно. Але питання в тому, який сенс йому передають. Він дізнається про ціну війни, про страх, про голод, про загиблих, про Голокост, про зруйновані сім’ї? Чи йому пропонують зіграти роль маленького солдата в красивій історичній постановці?

Якщо дитині дають пілотку, форму і гасло «можемо повторити», це вже не урок пам’яті. Це репетиція політичної лояльності.

Так війна перестає бути трагедією і стає дитячим спектаклем. А це одна з найнебезпечніших форм мілітаризації свідомості: дитина ще не розуміє історію, але вже емоційно включена в культ сили.

Україна як головний контекст сьогоднішньої суперечки

Без України неможливо зрозуміти, чому «Безсмертний полк» сьогодні сприймається інакше, ніж десять чи п’ятнадцять років тому.

Якби йшлося тільки про сімейне поминання, суперечка була б іншою. Але Росія сьогодні веде повномасштабну війну проти України і одночасно використовує мову Другої світової війни для пояснення цієї агресії. Кремль називає український опір «нацизмом», російське вторгнення — «звільненням», а руйнування чужих міст — “продовженням історичної місії”.

Це робить будь-які масові акції під російським державним символічним контролем політично зарядженими.

Для України це не суперечка про минуле. Це питання сьогоднішнього життя і смерті.

Коли в ізраїльському, європейському чи американському (або в іншій країні) місті проходить акція з російською символікою і гаслами про Перемогу, а поруч українці оплакують загиблих від російських ракет, виникає моральний конфлікт. Пам’ять про перемогу над одним агресором використовується як прикриття для іншого агресора — того, який діє зараз.

Саме тому ключова формула повинна звучати ясно:

Ми за пам’ять, але проти її використання для нових воєн.

Ізраїль, Латрун і незручне питання про чужий ритуал

Нетаньяху, путін і кадр 2018 року

У цій темі є незручний ізраїльський епізод, який не можна обходити стороною.

9 травня 2018 року Біньямін Нетаньяху в Москві брав участь у ході «Безсмертного полку» поруч з путіним і президентом Сербії Олександром Вучичем. У повідомленнях про ту подію зазначалося, що путін ніс портрет свого батька-фронтовика, Вучич — портрет свого діда, а Нетаньяху ніс портрет Вольфа Віленського, єврейського ветерана Другої світової війни, Героя Радянського Союзу, який після війни жив в Ізраїлі.

Цей епізод важливо описувати точно.

Нетаньяху не йшов з портретом свого предка. Він ніс портрет єврейського ветерана. І в 2018 році такий жест можна було пояснити повагою до пам’яті євреїв, які боролися проти нацизму, і бажанням підкреслити єврейський внесок у Перемогу.

Але після повномасштабної російської агресії проти України цей кадр читається інакше.

Не тому, що пам’ять про Вольфа Віленського стала менш важливою. Навпаки: саме тому її не можна віддавати Кремлю.

Проблема в іншому. Ізраїльський прем’єр міг входити в цей ритуал з однією логікою — пам’ять про єврейських фронтовиків, дипломатичний жест, історичний символ. Кремль отримав інше: картинку, де лідер єврейської держави знаходиться всередині російського державного ритуалу Перемоги.

Саме так працює символічна політика Москви.

Один учасник приходить з пам’яттю.

Інший використовує цю пам’ять як доказ власної історичної правоти.

Чи було це тиском Москви?

Тут важливо не стверджувати того, що не можна довести.

Не можна без надійних документів писати, що Нетаньяху діяв «під прямим тиском Москви». Це слабка і вразлива формулювання.

Набагато точніше говорити про дипломатичний контекст.

У 2018 році Ізраїль був змушений враховувати російську військову присутність у Сирії. Для Єрусалима відносини з Москвою були пов’язані не тільки з церемоніями та історичною пам’яттю, але й з питаннями безпеки: свободою дій ЦАХАЛу проти іранського закріплення в Сирії, постачанням зброї «Хезболлі» та загрозами на північних кордонах Ізраїлю.

Тому участь Нетаньяху в московській церемонії можна розглядати як жест, продиктований не тільки пам’яттю, але й розрахунком зовнішньої політики.

Формула тут повинна бути акуратною:

Нетаньяху міг йти туди з логіки безпеки Ізраїлю. Кремль використовував цей кадр з логіки своєї пропаганди.

Це не виправдовує і не скасовує питання. Навпаки, робить його ще важливішим.

Навіть якщо іноземний лідер входить у кремлівський ритуал з прагматичних міркувань, результат може бути використаний не ним, а Москвою. Навіть чесна пам’ять одного учасника може бути поглинена пропагандистською машиною іншої держави.

Історія з Нетаньяху показує, що «Безсмертний полк» — це не тільки російська внутрішня тема. Це пастка для іноземних лідерів, діаспор, громад і держав, які входять у ритуал зі своєю пам’яттю, а виходять частиною кремлівської картинки.

Чому це особливо важливо для ізраїльської аудиторії

Для Ізраїлю питання пам’яті про Другу світову війну не є далекою європейською темою.

Тут живуть сім’ї вихідців з колишнього СРСР, України, Росії, Білорусі, країн Балтії, Кавказу, Центральної Азії, близькосхідних країн, Східної та Західної Європи. Тут живуть нащадки пережили Голокост. Тут пам’ять про війну перетинається з Яд Вашем, з сімейними архівами, з історіями репатріантів, з радянською ветеранською спадщиною, з українським болем сьогоднішньої війни і з ізраїльською реальністю безпеки.

Саме тому ізраїльському суспільству важливо відрізняти повагу до загиблих від участі в чужій державній пропаганді.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency розглядає цю тему не як суперечку про календарну дату і не як атаку на сімейну пам’ять. Це питання про те, чи можна пам’ять про Другу світову війну і Голокост перетворювати на інструмент виправдання нової агресії.

Відповідь повинна бути чесною: не можна.

Пам’ять про євреїв, які боролися проти нацизму, не повинна ставати частиною кремлівського міфу про право Росії на нову війну.

Латрун як ізраїльська альтернатива кремлівській монополії

У Ізраїлю є власна, більш глибока і чесна рамка пам’яті про єврейську участь у Другій світовій війні.

Це не тільки Яд Вашем, де пам’ять про Голокост поставлена в центр національної і світової свідомості. Це також Музей єврейського солдата Другої світової війни імені Хаїма Герцога в Латруні — מוזיאון הלוחם היהודי.

Цей музей розташований у Латруні, на дорозі між Тель-Авівом і Єрусалимом. Його завдання — розповісти важливу і довго залишалася в тіні главу єврейської історії: не тільки Голокост, але і героїзм, участь і внесок єврейських солдатів у розгром нацизму. Сам музей вказує, що він присвячений приблизно 1,5 мільйонам євреїв, які були призвані або добровільно вступили в армії союзників, партизанські загони і рухи опору, а також пам’яті приблизно 250 тисяч єврейських солдатів, загиблих під час війни.

Це принципово важливий акцент.

Євреї були не тільки жертвами Голокосту. Вони були солдатами, офіцерами, розвідниками, партизанами, підпільниками, учасниками повстань у гетто і таборах. Вони воювали в Червоній армії, в арміях США, Британії, Франції, Польщі та інших країн. Вони служили в єврейських підрозділах, брали участь у опорі, звільняли Європу, а багато хто пізніше став частиною історії становлення Ізраїлю.

Експозиція музею вибудована за фронтами, арміями і формами опору. Офіційний опис говорить про хронологічний розповідь про війну з вересня 1939 року до капітуляції Японії у вересні 1945 року, включаючи ранні роки війни, Східну Європу і Радянський Союз, США, партизан, підпільників, бійців гетто і концтаборів, а також добровольців з Ерец-Ісраель.

Ось це і є сильна ізраїльська відповідь на кремлівську монополію.

Ізраїлю не потрібно входити в російський державний ритуал, щоб пам’ятати єврейських фронтовиків. У Ізраїлю є Латрун, Яд Вашем, сімейні історії, архіви, імена, документи, свідчення і власна моральна рамка.

Латрун показує, що пам’ять про Другу світову може бути військовою за темою, але не мілітаристською за духом.

Там єврейський солдат залишається людиною, біографією і частиною історії, а не декорацією для чужої державної пропаганди.

Українська альтернатива: пам’ять без культу війни

Україна в останні роки все частіше пропонує іншу модель пам’яті: в центрі не державний культ перемоги, не армія як об’єкт поклоніння і не лозунг про повторення війни, а людська ціна.

Це пам’ять про жертви нацизму і сталінізму.

Пам’ять про розстріляних євреїв.

Пам’ять про депортовані народи.

Пам’ять про загиблих українців.

Пам’ять про зруйновані міста.

Пам’ять про сучасні війни — в Україні, Сирії, Чечні, Грузії та інших місцях, де імперська логіка знову знищувала людей.

Така пам’ять може бути різною: локальні церемонії, освітні проекти, архівні ініціативи, музейні виставки, сімейні історії, хвилини мовчання, читання імен, розповіді про конкретні долі. Вона не вимагає прапорів агресора, портретів диктаторів і лозунгів «можемо повторити».

Вона вимагає іншого: назвати зло злом і не дозволити повторити.

9 травня 2026 року як випробування для глобального Заходу

9 травня 2026 року стає тестом для західних суспільств.

Питання не в тому, дозволяти чи людям пам’ятати своїх загиблих. Звичайно, пам’ять не може бути заборонена. Питання в іншому: чи дозволять європейські, американські та інші міста “західної цивілізації” використовувати пам’ять про перемогу над одним агресором як прикриття для іншого агресора — того, який прямо зараз веде війну проти України?

Толерантність до заходів з провоєнними лозунгами, російською державною символікою і кремлівською трактовкою історії фактично може означати надання публічного простору для легітимації агресії.

При цьому повага до пам’яті не вимагає таких форм.

Можна проводити церемонії без прапорів агресора. Можна згадувати всіх загиблих. Можна говорити про єврейські, українські, польські, англійські, американські, французькі, білоруські, російські, литовські, латвійські, грузинські, вірменські та багато інших долі. Можна читати імена. Можна відкривати виставки. Можна говорити про Голокост, про фронт, про партизанів, про депортації, про сталінські злочини і про ціну війни.

Але не можна робити вигляд, ніби лозунги сучасної російської пропаганди є просто «культурною традицією».

Якщо в європейському місті дозволяють кремлівський ритуал пам’яті, там же повинно бути місце для голосу тих, кого російська війна вбиває сьогодні. Громади мають право нагадати: Перемога над нацизмом у Другій світовій не належить Кремлю.

Свобода зібрань не повинна перетворюватися на монополію однієї пропагандистської версії історії.

Що може бути гідною альтернативою

Альтернатива є.

Це пам’ять без портретів диктаторів.

Пам’ять без військових лозунгів.

Пам’ять без виправдання нових вбивств.

Це церемонії без прапорів держави-агресора. Це поминання всіх жертв нацизму і сталінізму. Це розповіді про конкретні сім’ї. Це хвилина мовчання замість мілітаристського маршу. Це освітні програми, архівні проекти, музейні виставки, публікація документів і свідчень.

Це пам’ять про американців, євреїв, французів, українців, поляків, англійців, німців, білорусів, росіян, литовців, латишів, вірмен, грузинів і всіх народів, через чиї домівки пройшла війна.

Це відмова від формули «можемо повторити».

Це повернення до формули «не можна повторити».

Для Ізраїлю така альтернатива особливо природна. Яд Вашем і Латрун показують два важливих виміри єврейської пам’яті: євреї як жертви знищення і євреї як бійці опору нацизму. У цій рамці немає потреби в кремлівському ритуалі. Є імена, біографії, документи, долі, біль і відповідальність.

Не кожен учасник — пропагандист, але кожен повинен бачити контекст

Дуже важливо не перетворювати статтю в звинувачення всіх людей, які коли-небудь виходили з фотографією родича.

Не кожен учасник «Безсмертного полку» свідомо підтримує Кремль. Багато хто дійсно йде з особистого болю. Хтось несе фотографію батька. Хтось — діда. Хтось — бабусі-медсестри. Хтось — родича, який пройшов фронт і потім все життя не міг спокійно спати.

Ця пам’ять може бути щирою.

Але щирий мотив не скасовує політичного результату.

Якщо людина приходить у простір, організований структурами держави, що веде сучасну агресивну війну, якщо поруч звучать лозунги «можемо повторити», якщо використовуються символи, що стали частиною російської військової пропаганди, якщо весь ритуал потім перетворюється в картинку для Москви, значить потрібно чесно запитати: чи не була моя особиста пам’ять використана проти сенсу самої пам’яті?

Це важке питання. Але саме такі питання і відрізняють живу совість від автоматичної участі в чужому сценарії.

Загальна пам’ять — загальна відповідальність

Пам’ять про Другу світову війну належить багатьом народам. Ніхто не володіє монополією на Перемогу.

Вона належить сім’ям загиблих.

Вона належить євреям, які пережили Голокост і боролися проти нацизму.

Вона належить українцям, чиї міста і села були зруйновані війною.

Вона належить полякам, білорусам, американцям, англійцям, росіянам, литовцям, латишам, вірменам, грузинам, народам Кавказу, Центральної Азії та Європи.

Вона належить тим, хто був убитий.

Тим, хто вижив.

Тим, хто мовчав.

Тим, хто не встиг розповісти.

Тим, чиї імена збереглися, і тим, чиї імена були стерті.

Справжня повага до загиблих означає не тільки пам’ятати минуле. Вона означає робити все можливе, щоб подібні трагедії не повторилися.

Саме тому сьогодні так важливо розрізняти: де пам’ять, а де пропаганда. Де скорбота, а де мобілізація. Де портрет померлого родича, а де політичний плакат. Де «ніколи більше» – “Never Again”, а де «можемо повторити».

Питання не в тому, пам’ятати чи загиблих.

Їх необхідно пам’ятати.

Питання в іншому: чи дозволимо ми перетворити їх обличчя в декорацію для нової війни?

Справжня пам’ять не вимагає лозунгу «можемо повторити». Вона вимагає іншого: не дозволити повторити – “Never Again”.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8258
#новини #купкаізраїль

Всі Новини