Євреї з України: в УПА його знали під псевдонімом «Малий» – Мандик Хасман – єврейський хлопчик із Дрогобича, який пережив Голокост і став бійцем УПА
Євреї з України: в УПА його знали під псевдонімом «Малий» – Мандик Хасман – єврейський хлопчик із Дрогобича, який пережив Голокост і став бійцем УПА
#новини
У нашій рубриці «Євреї з України» ми розповідаємо про людей, чиї долі водночас пов’язані з єврейською історією, українською землею та подіями, що змінили XX століття. Серед них є всесвітньо відомі письменники, художники, науковці, підприємці та громадські діячі. Але чимало й тих, чиї імена майже невідомі широкому загалу, хоча їхні біографії часом виявляються не менш дивовижними, ніж історії знаменитостей.
Сьогодні герой рубрики — Мандик Хасман, єврей із Дрогобича, який народився 11 жовтня 1929 року. Єврей за походженням, який пережив нацистські переслідування, учасник Української повстанської армії, згодом активіст ветеранського руху ОУН–УПА.
В УПА його знали під псевдонімом «Малий». Через десятиліття Хасман згадував, що серед повстанців знайшов людей, яких вважав своїми побратимами, і що його єврейське походження не стало перешкодою для цих стосунків.
У дванадцять років він пережив убивство батьків і братів нацистами, втік із місця масового розстрілу разом із двома дітьми, переховувався в українських родинах під ім’ям Володимира Дмитренка, а підлітком опинився в лавах Української повстанської армії. Згодом його поранили, захопили співробітники НКВС, дев’ять місяців допитували та били. Він пережив усе це, відслужив у радянській армії, тридцять п’ять років пропрацював на шахті й зумів відновити зв’язок із родичами, яких війна розкидала по різних країнах.
Автор: Стас Шифер
Ми не претендуємо на академічне історичне дослідження й не намагаємося замінити професійних істориків, архівістів чи дослідників Голокосту. Наше завдання дещо інше: розповідати складні, іноді суперечливі історії зрозумілою мовою, не втрачаючи фактів, імен, дат та історичного контексту. Це науково-популярні публікації для тих, хто цікавиться історією, і особливо для тих, хто вперше чує про людей, чиї долі не вкладаються у звичні уявлення про минуле.
Для ізраїльського читача ця історія становить особливий інтерес.
Відносини українців і євреїв під час Другої світової війни — складна й болісна тема, у якій переплелися Голокост, антисемітизм, колабораціонізм, порятунок переслідуваних людей, національні рухи, радянські репресії та людські долі. Біографія однієї людини не здатна пояснити чи виправдати дії цілої організації, але вона дає змогу побачити історичні події з того боку, який часто залишається поза межами загальних підручників і політичних дискусій.
Історія Мандика Хасмана не скасовує злочинів і не є доказом відсутності антисемітизму в українському націоналістичному русі. Проте це реальна біографія, що збереглася завдяки прижиттєвим інтерв’ю, родинним спогадам і праці дослідників. Вона заслуговує на те, щоб її прочитали повністю — від народження героя до останніх років його життя.
Поїхали …
Дрогобич: єврейська родина, дитинство та Голокост
Семеро дітей у родині колишнього австро-угорського офіцера
11 жовтня 1929 року в Дрогобичі народився хлопчик, якого назвали Мандик Хасман.
У деяких публікаціях трапляється й інший варіант його імені — Мундек. Сьогодні Дрогобич розташований у Львівській області України, але в рік народження Мандика місто належало Польській Республіці, а ще раніше входило до складу Австро-Угорщини. За порівняно короткий час його мешканці пережили зміну кількох держав і політичних режимів, що безпосередньо позначилося на долі родини Хасманів.
Батько хлопчика, Жисік Хасман, ім’я якого в різних джерелах передається також як Джисік або Джисько, брав участь у Першій світовій війні й дослужився до капітана австро-угорської армії. Після війни він не продовжив військової кар’єри, а зайнявся візництвом. У нього були власні коні та екіпаж, яким він перевозив пасажирів Дрогобичем. Родина не належала до найбагатших містян, але й у крайній бідності не жила.
Мати, Кренця, або Кароліна Хасман, займалася домом і вихованням дітей. У родині росло семеро дітей: четверо синів — Іцик, Ідоль, Мандик і Савік — та три доньки: Гінда, Хана й Фріда. Мандик був передостанньою дитиною. Для розуміння цієї історії важливо назвати всіх членів родини, оскільки війна по-різному розпорядилася їхніми долями: батьків і двох синів убили, інші діти опинилися розділеними окупацією, евакуацією, концтаборами та еміграцією.
У домі Хасманів розмовляли українською та польською мовами. Єврейське походження родини не заважало спілкуванню з українськими сусідами, а маленький Мандик, як згодом з’ясували дослідники, навіть бував на богослужіннях у розташованій неподалік українській церкві. Цю подробицю зберегла історикиня Леся Бондарук, яка в травні 2011 року особисто зустрічалася з Хасманом разом із Володимиром В’ятровичем і представником ветеранського братства Василем Кушніром.
Відвідування церкви належать ще до довоєнного дитинства й тому особливо цікаві: вони відбувалися задовго до того, як хлопчикові довелося прийняти хрещення та українське ім’я заради порятунку від нацистів. Якими саме були релігійні переконання родини, наскільки суворо вона дотримувалася єврейських традицій і яке місце посідав у домашньому житті їдиш, опубліковані спогади докладно не пояснюють. Достеменно відомо інше: родина жила в багатонаціональному місті, де українська, польська та єврейська культури постійно перетиналися.
До початку Другої світової війни Мандик встиг закінчити лише два класи школи. Від довоєнного життя родини майже не збереглося фотографій. За словами дослідників, єдиним уцілілим знімком у родинному альбомі виявився портрет Жисіка Хасмана у формі офіцера австро-угорської армії. Згодом цю фотографію опублікували разом із біографією його сина.
Єврейський Дрогобич до Катастрофи
Дрогобич мав багатовікову історію єврейського життя.
У міжвоєнний період тут діяли синагоги, єврейські школи, благодійні товариства, професійні об’єднання, спортивні клуби та політичні організації. У місті існували осередки сіоністських рухів, Бунду, «Аґудат Ісраель» та інших об’єднань, які відображали різноманіття політичних і релігійних поглядів єврейського населення.
На початку 1930-х років чисельність євреїв Дрогобича становила близько тринадцяти тисяч осіб. Євреї займалися торгівлею, промисловістю, ремеслами, працювали в державних установах і представниками вільних професій. Це була повноцінна міська громада зі своїми школами, громадськими дискусіями, культурою, релігійними традиціями та зв’язками з єврейським світом за межами Польщі.
Одним із відомих мешканців міста був письменник і художник Бруно Шульц. Його твори сьогодні вважаються частиною європейської літературної спадщини XX століття, однак життя самого письменника обірвалося під час Голокосту: у листопаді 1942 року його застрелили на вулиці Дрогобича. Коли Мандик Хасман був дитиною, Шульц іще жив у тому самому місті, викладав, писав і створював свої малюнки.
Тому історія родини Хасманів — не лише особиста трагедія кількох людей. Вона є частиною знищення цілого єврейського світу, який існував у Галичині протягом поколінь. Після німецької окупації від довоєнного життя громади залишаться лише окремі вцілілі, фотографії, документи, спогади та нечисленні збережені будівлі.
Вересень 1939 року: Дрогобич опиняється під радянською владою
У вересні 1939 року нацистська Німеччина та Радянський Союз розділили територію Польщі відповідно до укладених між ними угод.
Дрогобич спочатку зайняли німецькі війська, однак потім місто перейшло під радянський контроль. Для місцевих мешканців це означало нову адміністративну систему, націоналізацію підприємств, обмеження діяльності громадських організацій і серйозні зміни повсякденного життя.
Мандикові тоді ще не виповнилося десяти років. У пізніших спогадах він не приділяв багато уваги політичним подіям 1939 року, натомість розповідав про родинні обставини, які згодом допомогли деяким його родичам пережити війну.
Одна зі старших сестер стала медсестрою, інша вийшла заміж за радянського офіцера Михайла Гундарьова. Коли в червні 1941 року Німеччина напала на СРСР, ці обставини дозволили двом дівчатам опинитися далеко від Дрогобича. Згодом з’ясувалося, що Гінда й Хана пережили Голокост. Третя сестра, Фріда, залишилася на території, захопленій німцями, і її подальша доля виявилася значно тяжчою.
Німецька окупація та знищення євреїв Дрогобича
30 червня 1941 року німецькі війська знову зайняли Дрогобич.
Уже наступного дня в місті розпочався погром, під час якого відбувалися напади на євреїв, побиття та вбивства. За матеріалами Яд Вашем, у насильстві брали участь німецькі військові та частина місцевого українського й польського населення. У різних джерелах наводяться відмінні оцінки кількості загиблих, тому їх не можна зводити до однієї цифри без зазначення конкретної акції та дати.
Нацистська окупаційна влада швидко запровадила обмеження щодо євреїв. Людей примушували до праці, обмежували у пересуванні, виселяли з будинків, позбавляли майна та заарештовували. З 20 вересня 1941 року єврейські мешканці мали носити білі нарукавні пов’язки із синьою зіркою Давида. Створений за розпорядженням окупаційної влади юденрат був змушений виконувати німецькі накази, зокрема пов’язані з організацією примусових робіт.
Восени 1941 року почалися нові вбивства й депортації. У листопаді німці розстріляли групу хворих людей та людей з інвалідністю у Броницькому лісі неподалік Дрогобича. До кінця року сотні євреїв уже були вбиті або померли від голоду й хвороб.
У 1942 році знищення громади набуло ще більших масштабів. 25 березня близько тисячі євреїв депортували до табору смерті Белжець. У серпні відбулася нова велика акція, під час якої кілька тисяч людей відправили до Белжеця, а частину вбили безпосередньо в місті. У жовтні сталася ще одна хвиля депортацій.
Гетто в Дрогобичі знищували поступово, а завершальні акції його ліквідації відбувалися у травні та червні 1943 року. Окремі табори примусової праці продовжували діяти й після цього. Така хронологія важлива, оскільки в коротких переказах біографії Хасмана іноді йдеться про «ліквідацію Дрогобицького гетто влітку 1942 року», хоча процес знищення місцевого єврейського населення тривав довше.
Саме під час подій 1942 року Мандик втратив батьків і двох братів. За його спогадами, їх убили нацисти у Броницькому лісі, який став одним із головних місць масових розстрілів євреїв Дрогобича.
Броницький ліс: дванадцятирічний хлопчик серед приречених
Мандик опинився серед людей, яких вивезли на розстріл.
Там перебували його батько Жисік, мати Кренця та брати Іцик і Ідоль. Згодом він розповідав, що на власні очі бачив загибель рідних. Убитих закопували поруч із місцем страти, а решта чекала своєї черги.
За спогадами Хасмана, виконавці розстрілів періодично припиняли стрілянину, відпочивали та вживали алкоголь. Під час однієї з таких перерв дванадцятирічний підліток наважився діяти. Поруч перебували його дев’ятирічний молодший брат Савік і двоюрідна сестра Кайлі. Мандик узяв дітей із собою й кинувся до лісу.
Це була втеча трьох неповнолітніх, які опинилися без батьків, документів, грошей і будь-якого безпечного місця, куди вони могли б звернутися. Вони не знали, чи вдасться вибратися з лісу і чи зможуть знайти людей, готових допомогти євреям в умовах нацистської окупації.
Через багато років історики запитали Мандика, чи було йому страшно. Він відповів українською: «Ні, просто жити дуже хотілося». У перекладі: «Ні, просто дуже хотілося жити».
Ця коротка фраза збереглася в прижиттєвому інтерв’ю й передає те, що сам Хасман вважав головним поясненням свого вчинку. Однак точна дата розстрілу родини документально не встановлена в опублікованих біографічних матеріалах. Історики пов’язують його спогади з масовими вбивствами 1942 року, але йдеться про свідчення очевидця, а не про знайдений поіменний німецький список страчених.
Чотири дні поневірянь і дорога через Сокаль
Після втечі Мандик, Савік і Кайлі чотири дні блукали лісами. Вони голодували, намагалися знайти дорогу й уникали людей, які могли видати їх окупаційній владі. Зрештою дітям вдалося вийти до залізничних колій.
У пізніших спогадах Мандик говорив, що доводилося їздити Польщею заради шматка хліба. Діти пересувалися потягами без квитків, поступово дістаючись туди, де їх ніхто не знав. Через Сокаль вони потрапили на Волинь.
Географія цієї подорожі має значення для читачів, які погано знайомі із Західною Україною. Дрогобич розташований на південь від Львова, а Волинь — історичний регіон на північному заході сучасної України. Під час війни дорога між цими територіями проходила через райони, де діяли німецька адміністрація, поліція, різні збройні формування та підпільні групи.
Пересування без документів становило небезпеку навіть для дорослого. Для трьох дітей, які приховували єврейське походження, кожен контакт із незнайомими людьми міг виявитися смертельним.
Опубліковані спогади не дають змоги повністю відновити, як саме діти розлучилися після прибуття на Волинь і що відбувалося з кожним із них у наступні місяці. Доля Кайлі залишається невідомою. Натомість про Савіка через десятиліття з’являться важливі відомості: він переживе війну й оселиться в Нью-Йорку.
Василь Киц, Сергій Кропивець і нове ім’я Володимир Дмитренко
На Волині Мандик опинився в селі Біличі. Тут його прихистили українські родини, імена яких він зберіг у пам’яті до старості. Спочатку підліток жив у Василя Кица, потім у Сергія Кропивця.
Для єврейської дитини така допомога означала можливість вижити, однак вона могла становити небезпеку й для людей, які її переховували. На окупованих територіях нацистська влада жорстоко переслідувала євреїв, а також тих, хто допомагав їм ховатися. Водночас конкретні обставини, за яких родини Кица й Кропивця приймали хлопчика, відомі переважно з його розповідей, а не з окремих документів цих сімей.
Щоб приховати єврейське походження, Мандик став Володимиром Дмитренком. Нове українське ім’я дозволяло йому виглядати в очах оточення звичайним місцевим підлітком. Під цією особою він проживе не лише решту війни, а й кілька повоєнних років, зокрема період слідства НКВС і початок служби в радянській армії.
Важливо не приписувати Хасману релігійних переконань, яких він сам не описував. Відомі факт хрещення, зміна імені та очевидна необхідність приховувати походження в умовах нацистських переслідувань. Чи зберіг він якісь єврейські релігійні традиції, як ставився до юдаїзму та християнства в зрілі роки, основні біографічні публікації докладно не розповідають.
Однак навіть під новим ім’ям життя в селі залишалося небезпечним. За спогадами Хасмана, одна з місцевих мешканок заплатила, щоб уникнути відправлення на примусові роботи до Німеччини, після чого господар вирішив направити замість неї Мандика.
Нацистська Німеччина масово вивозила мешканців окупованих територій для роботи в промисловості та сільському господарстві. Таких працівників зі Східної Європи часто називали остарбайтерами. Для єврейського підлітка відправлення до Німеччини було особливо небезпечним: перевірка походження могла призвести до викриття й загибелі.
Дізнавшись, що його мають намір відправити на роботи, Мандик знову втік. Цього разу він вирушив до знайомих молодих людей, які перебували в лісі й були пов’язані з українським збройним підпіллям.
У біографічних переказах трапляються розбіжності в датуванні цього епізоду. Деякі згадки про весну 1942 року погано узгоджуються з послідовністю подій після втечі з Броницького лісу. Тому надійніше зберігати сам перебіг історії, не приписуючи рішенню про втечу непідтверджений місяць.
Українська повстанська армія, війна та радянські репресії
Чому єврейський підліток опинився в УПА
Молоді люди, до яких звернувся Мандик, раніше служили в українській допоміжній поліції, здобули певну військову підготовку, а потім пішли зі зброєю до лісу. Вони приєдналися до формувань Української повстанської армії, відомої під скороченням УПА.
Для ізраїльського читача необхідно пояснити, що УПА та Організація українських націоналістів ОУН — не одне й те саме. ОУН була політичною націоналістичною організацією, що виникла в міжвоєнний період, а УПА являла собою збройний повстанський рух, сформований у роки Другої світової війни переважно на Волині та Поліссі. Ці структури були тісно пов’язані, особливо з бандерівським крилом ОУН, але їхні назви не є повними синонімами.
Метою українських націоналістів було створення незалежної української держави. У різні періоди підрозділи УПА вступали в зіткнення з німецькими військами, радянськими силами, польськими збройними формуваннями та іншими противниками. Водночас історія руху охоплює документально підтверджені випадки масового насильства проти цивільного населення, насамперед польського, а також антисемітизм і злочини окремих учасників українського націоналістичного підпілля.
Ці обставини важливі для розуміння незвичайності біографії Хасмана. Єврейський підліток, родину якого знищили нацисти, опинився серед бійців руху, історія та ідеологія якого досі викликають гострі суперечки.
Коли Мандик попросився до лісового загону, йому було приблизно чотирнадцять років. На запитання, чим він може бути корисним, підліток відповів, що вміє поводитися з кіньми. Цю навичку він набув ще в Дрогобичі, спостерігаючи за роботою батька-візника.
Повстанці прийняли його. У підрозділі Мандик отримав псевдонім «Малий» — «Малий» українською. Саме під цим ім’ям він фігурує в основних прижиттєвих біографічних матеріалах Володимира В’ятровича та Лесі Бондарук. У деяких пізніших переказах трапляється псевдонім «Хаїм», але доступні нам головні свідчення вказують саме «Малий».
Конюх, візник командирів та учасник повстанських операцій
Спочатку Мандик доглядав коней і керував підводами. Його обов’язки поступово розширювалися: підліткові довіряли перевозити командирів, доставляти повідомлення й виконувати різні доручення. Спочатку він перебував при сотенному «Довбуші», потім при «Хомі», пізніше — при курінному «Голобенку».
У структурі УПА сотня являла собою підрозділ, приблизно відповідний роті, хоча фактична чисельність могла відрізнятися. Курінь об’єднував кілька сотень. Леся Бондарук додатково зазначала, що сотня «Довбуша» діяла в районі Біличів, а самого командира називали також Лівочкою.
У цих обов’язках проявився несподіваний зв’язок між довоєнною професією загиблого батька й військовим життям сина. Жисік Хасман заробляв візництвом на вулицях Дрогобича, а Мандик використовував набуті в дитинстві навички, щоб виживати й виконувати завдання повстанського підрозділу. Коні в лісових умовах залишалися основним засобом перевезення людей, продовольства, зброї та поранених.
Сам Хасман згодом розповідав не лише про догляд за кіньми, а й про участь у збройних діях. Він згадував напади на німецькі гарнізони, операції проти військових комунікацій, захоплення транспорту, доставлення боєприпасів і рейди повстанських підрозділів. Однак більшість конкретних епізодів відома з його власних спогадів і потребує обережного викладу: особисте свідчення є історичним джерелом, але не завжди дозволяє незалежно підтвердити кожну деталь.
Як підліток викрав німецьку підводу зі зброєю
Один із найяскравіших епізодів Хасман пов’язував з Іваничами. За його розповіддю, німецькі військовослужбовці перебували в ресторані з дівчатами, а надворі стояли запряжені коні та підвода. Повстанці доручили Мандикові забрати коней, і підліток зумів непомітно підійти до них, відв’язати й поїхати.
Згодом він розповідав, що коні належали німецькому комендантові. Разом із підводою Мандикові дісталися чотири автомати. Після цього захоплених коней використовували для перевезення командира «Голобенка».
Цей випадок, за словами Хасмана, приніс йому повагу товаришів. Для чотирнадцятирічного підлітка, який нещодавно втік від нацистів, доручення вимагало самостійності та сміливості. Утім, опубліковані матеріали не містять німецького оперативного документа, який підтверджував би обставини викрадення. Тому розповідь залишається спогадом самого учасника, а не повністю документованою військовою операцією.
Польський пістолет, нестача набоїв та угорські військовослужбовці
Повстанські підрозділи постійно відчували нестачу озброєння та боєприпасів. Хасман згадував, що мав польський пістолет, який називав «шісткою». Назва збереглася в його розповіді, однак точну модель зброї без додаткових відомостей встановити неможливо.
Набої доводилося здобувати різними способами: захоплювати у противника, отримувати через знайомих або обмінювати на продовольство. У своїх спогадах Мандик розповідав про контакти з угорськими військовослужбовцями, яким повстанці передавали продукти, передусім сало, отримуючи натомість боєприпаси.
Один із таких епізодів він пов’язував із поїздками до району Маневичів. За його словами, угорські військові передавали повстанцям ящики набоїв. Ці контакти являли собою практичні домовленості на місцевому рівні, попри те, що Угорщина формально залишалася союзницею нацистської Німеччини.
Подібні деталі показують, наскільки складними були відносини між різними збройними силами на окупованих територіях. Реальне життя окремих гарнізонів і підрозділів не завжди відповідало офіційним політичним позиціям держав, яким вони підпорядковувалися.
Німецька колона, підірваний міст і дванадцять автомобілів
В інтерв’ю Лесі Бондарук Хасман описав операцію біля села Озютичі в районі Локачів. За його словами, німецька колона рухалася в бік Володимира, коли повстанці підірвали міст біля Павлівки, заблокували дорогу й оточили військовослужбовців.
Мандик стверджував, що німців вдалося роззброїти без стрілянини, а повстанцям дісталися дванадцять автомобілів із боєприпасами. Після захоплення виникла несподівана проблема: більшість сільських хлопців уміли керувати кіньми та підводами, але не автомобільною технікою. У результаті, за розповіддю Хасмана, машини довелося затягувати до лісу за допомогою коней.
Це одна з найхарактерніших деталей його військових спогадів. Вона передає технічний бік життя лісових підрозділів, для яких захоплений транспорт далеко не завжди означав можливість негайно ним скористатися. При цьому кількість автомобілів і подробиці операції слід приписувати саме розповіді Хасмана: незалежного німецького чи радянського документа, який би їх підтверджував, у використаних біографічних публікаціях немає.
Бої біля Іваничів, Горохова та підриви залізниць
Хасман розповідав про дії повстанців проти німецьких підрозділів біля Іваничів і Горохова, про нестачу набоїв, втрати серед товаришів і спроби порушити залізничні перевезення. В окремих епізодах ішлося про підрив колій, щоб перешкодити відправленню мешканців окупованих територій на примусові роботи до Німеччини.
Він запам’ятав імена командирів, обставини окремих зіткнень і загиблих учасників руху. У його спогадах військове життя не складалося винятково з боїв: значну частину часу займали пересування, організація постачання, ночівлі в лісі, перевезення людей і пошук безпечних маршрутів.
Підрозділи УПА діяли в умовах постійної нестачі зброї, продовольства, медичної допомоги й транспорту. Для підлітка, який починав службу з догляду за кіньми, саме господарські й транспортні завдання значною мірою визначали повсякденне життя, хоча згодом він брав участь і в діях із застосуванням зброї.
Весна 1944 року: рейд на Холмщину
Одним зі складних епізодів біографії став рейд сотні «Хоми» на Холмщину навесні 1944 року. Холмщина — історичний регіон навколо міста Холм, яке сьогодні розташоване в Польщі. У роки Другої світової війни тут проживали українці й поляки, а відносини між населенням і збройними формуваннями супроводжувалися тяжким протистоянням.
У спогадах Хасмана рейд описувався як операція із захисту українських сіл від нападів польської Армії Крайової. Він розповідав, що повстанці розміщувалися невеликими групами по двадцять–тридцять осіб в українських населених пунктах і намагалися запобігти новим нападам.
За словами Мандика, бійці його сотні не спалювали польських сіл і не вбивали їхніх мешканців. Це свідчення необхідно зберігати з точною атрибуцією — як слова учасника певного підрозділу, а не як доказ відсутності злочинів УПА проти польського населення загалом.
Історія українсько-польського насильства на Волині та Холмщині охоплює документально підтверджені масові вбивства цивільних осіб, напади у відповідь, збройні акції різних організацій і тяжкі наслідки для обох громад. Тому особисту розповідь Хасмана слід розглядати в ширшому історичному контексті, не підмінюючи нею дослідження всієї війни.
Між німцями, що відступали, і Червоною армією, що наступала
У 1944 році, коли фронт рухався на захід, українські повстанські підрозділи опинилися між німецькими силами, що відступали, та радянськими військами, що наступали. Воєнна обстановка постійно змінювалася, і загонам доводилося обирати маршрути, уникати великих з’єднань противника й шукати безпечні місця для розміщення поранених.
Хасман згадував, що під час одного зі зіткнень було поранено його командира «Хому». За його розповіддю, куля вибила командирові два зуби, а сам Мандик перебував поруч. Подібні епізоди він продовжував пам’ятати десятиліттями разом з іменами людей, із якими пережив війну.
Після відновлення радянської влади становище повстанців суттєво змінилося. Німецький фронт відійшов на захід, а проти збройного українського підпілля діяли підрозділи НКВС, радянських внутрішніх військ та інші структури безпеки. УПА поступово переходила до дій меншими групами, продовжуючи збройний опір у західних областях України.
Чи знали повстанці, що Мандик був євреєм?
Це одне з центральних питань біографії Хасмана, особливо важливе для ізраїльської аудиторії. Журналісти й історики неодноразово запитували його, чи знали товариші по УПА про його єврейське походження та як до нього ставилися.
Мандик відповідав, що походження не було таємницею для людей, із якими він служив. За його словами, бійці знали, що він єврей, і ставилися до нього як до товариша. Сам він не згадував переслідувань через національність у своєму підрозділі й, навпаки, наголошував на дружніх стосунках.
У розмовах про насильство повстанців Хасман стверджував, що покарання отримували передусім інформатори та зрадники, незалежно від їхньої національності. Він використовував слово «сексот» — скорочення від «секретний співробітник», яким називали таємних інформаторів радянських органів державної безпеки.
Ця позиція відображала його власний досвід та оцінки. Вона не означає, що всі підрозділи ОУН і УПА однаково ставилися до євреїв чи інших цивільних осіб. Однак важливо, що Хасман зберігав таку оцінку через десятиліття після війни, коли вже не залежав від своїх командирів і міг публічно розповідати про пережите.
У лютому 2013 року, незадовго до смерті, він знову говорив журналістам про дружнє ставлення до себе. На той час його продовжували навідувати діти колишніх бойових товаришів, а з деякими учасниками повстанського руху він довгі роки працював на одній шахті. Військове знайомство в цих випадках перетворилося на багаторічний людський зв’язок, який пережив зміну політичних режимів.
Євреї, ОУН та УПА: складна історія без простих відповідей
Для розуміння долі Хасмана не можна оминути питання антисемітизму в українському націоналістичному русі.
ОУН формувалася в політичній атмосфері міжвоєнного європейського націоналізму, а в окремих документах і публікаціях руху були присутні антисемітські положення. Під час німецької окупації окремі українські націоналісти та учасники допоміжної поліції були причетні до переслідувань і вбивств євреїв.
Водночас існують документально підтверджені історії українців, які рятували євреїв від нацистів, а також євреїв, які перебували в різних формах українського підпілля. Серед відомих прикладів дослідники згадують Лейбу-Іцика Добровського та єврейських лікарів, пов’язаних із повстанськими підрозділами. Їхні біографії, обставини перебування в підпіллі та подальша доля потребують окремого розгляду.
Ці факти не виключають один одного. Історію однієї організації чи національного руху не можна зводити винятково до позитивних або негативних прикладів окремих людей. Порятунок конкретного єврея не скасовує злочинів проти інших, так само як документально підтверджені злочини не дозволяють оголошувати вигаданою біографію людини, яка пережила іншу долю.
У 2011 році історик Володимир В’ятрович опублікував велике інтерв’ю з Хасманом під назвою «Повстанський Гаврош Мандик Хасман». У ньому він звертав увагу на необхідність вивчати індивідуальні долі, а не підганяти їх під заздалегідь обрані історичні схеми.
Для НАновин це також принциповий підхід. Ми розповідаємо про життя конкретної людини, спираючись на доступні свідчення та дослідження, і водночас зберігаємо історичний контекст, без якого такі історії можуть бути зрозумілі неправильно.
Зима 1945 року: засідка НКВС між Завидовом і Самоволею
Після повернення радянської влади на Волинь Мандик продовжував перебувати серед повстанців. У 1945 році великі підрозділи УПА поступово переходили до дій невеликими підпільними групами, а органи державної безпеки проводили операції проти збройного опору.
Узимку, за спогадами Хасмана, він потрапив у засідку НКВС між селами Завидів і Самоволя. Автоматна черга тяжко поранила обидві ноги. В одному з пізніших журналістських матеріалів згадується також ушкодження хребта, однак докладної медичної документації цього епізоду в опублікованих біографічних дослідженнях немає.
Поранений підліток опинився в полоні. Його доставили на слідство до Іваничів, де співробітники радянських органів безпеки намагалися встановити обставини його перебування серед повстанців і отримати відомості про командування та товаришів.
У датуванні цього епізоду існують розбіжності. Володимир В’ятрович і Леся Бондарук відносять полонення до 1945 року, тоді як публікація ZAXID.NET 2013 року згадує 1946-й. Основна біографічна хронологія зазвичай будується на свідченнях, записаних істориками, але точну дату арешту варто було б остаточно перевірити за матеріалами радянської слідчої справи.
Дев’ять місяців допитів і легенда Володимира Дмитренка
Під час слідства Мандик продовжував називати себе Володимиром Дмитренком. Він стверджував, що опинився в лісі, переховуючись від німців, нікого з повстанського командування не знає й займався лише доглядом за кіньми.
За його розповіддю, слідчі били його, зокрема сковорідкою по голові. При цьому він уже мав тяжкі вогнепальні поранення й потребував медичної допомоги.
Леся Бондарук записала додаткову подробицю. Спочатку повноцінного лікування Мандик не отримував. Лікар на прізвище Щербак, який проводив перев’язки, вимагав відправити підлітка до лікарні. За спогадами Хасмана, цей лікар раніше допомагав й іншим учасникам УПА.
Під час перебування в лікарні Мандика таємно відвідали повстанці, які хотіли побачити пораненого товариша. Однак хтось із медичного персоналу повідомив про цих відвідувачів владі. За розповіддю Хасмана, після цього приїхали начальник міліції Гальченко та майор Савчук, а підлітка знову відправили до камери попереднього ув’язнення.
Допити тривали. Слідчі намагалися отримати відомості про повстанців, але Мандик дотримувався попередньої версії: він не воював, командирів не знає й займався винятково кіньми. Під слідством він провів дев’ять місяців.
Оскільки радянські органи не змогли висунути йому достатніх доказів участі в конкретних бойових операціях, а затриманий був неповнолітнім, його звільнили. Мандикові було приблизно шістнадцять років. При цьому номер слідчої справи НКВС і повний комплекс її матеріалів у використаних біографічних публікаціях не наведені, тому подробиці допитів і звільнення відомі переважно з пізніших спогадів самого Хасмана.
Після звільнення він ще допомагав повстанцям
Звільнення з-під слідства не означало негайного розриву з людьми, серед яких Мандик провів воєнні роки. За матеріалами Лесі Бондарук, він ще близько року підтримував зв’язок із колишніми товаришами, перевозив людей лісовими дорогами й іноді допомагав рятувати поранених.
Це суттєва частина біографії, яку багато коротких публікацій пропускають. Підліток уже пережив масовий розстріл родини, втечу, збройне життя в лісі, власне поранення, полон і допити, але продовжував допомагати знайомим повстанцям.
Згодом він неодноразово повертався до цих спогадів, пояснюючи, що стосунки з товаришами не зводилися для нього лише до спільної участі у війні. Деякі з цих людей залишаться поруч із ним і після повернення до мирного життя.
Грибовиця: перша спроба почати все заново
Після звільнення Мандик оселився в селі Грибовиця на Волині. Йому допоміг місцевий мешканець Іларіон Смаль, у якого молодий чоловік спочатку займався господарськими справами. Потім Хасман отримав роботу завідувача господарства місцевої школи.
У 1949 році він одружився. Ім’я дружини в основних опублікованих біографічних матеріалах не наводиться, хоча відомо, що згодом вона знала про минуле чоловіка й підтримувала його. Сам шлюб став початком того мирного сімейного життя, яке Хасман намагався побудувати після кількох років постійної небезпеки.
Однак того самого 1949 року його призвали до Радянської армії. Таким чином, колишній учасник українського підпілля, який певний час перебував під слідством НКВС, став військовослужбовцем держави, проти органів безпеки якої раніше діяв.
Радянський солдат Володимир Дмитренко повертає ім’я Мандик Хасман
Військову службу Хасман проходив у Забайкаллі, у Читинській області. Леся Бондарук називала Омелянівський район і 74-й роз’їзд. Спочатку Мандик продовжував користуватися документами на ім’я Володимира Дмитренка, під яким прожив останні роки війни та повоєнний період.
Однак органи військової контррозвідки почали перевіряти його біографію. Володимир В’ятрович описував, що під час перевірки не вдалося знайти підтвердження народження Володимира Дмитренка у вказаному місці. Виникли запитання щодо походження військовослужбовця та достовірності його документів.
У спогадах, записаних Бондарук, повернення справжнього імені пов’язане також із початком Корейської війни у 1950 році. Хасман побоювався можливого відправлення на Корейський півострів і вирішив повідомити, що походить із Західної України. Він розраховував, що таке походження може вплинути на рішення командування щодо направлення на службу за межами СРСР.
Раніше в документах він указував походження з району Коростеня, але тепер довелося розкрити справжні біографічні відомості. Так Володимир Дмитренко знову став Мандиком Хасманом.
Ці версії не обов’язково суперечать одна одній, оскільки перевірка документів і зізнання самого військовослужбовця могли бути пов’язані. Однак опубліковані матеріали не дозволяють відновити їхню точну послідовність. Достеменно відомо, що справжнє ім’я та єврейське походження Хасмана стали відомі під час служби в радянській армії.
Нічні допити в Забайкаллі
Повернення імені не позбавило Хасмана підозр. Після з’ясування його минулого військова контррозвідка зацікавилася можливими зв’язками з українським підпіллям. За спогадами, записаними Лесею Бондарук, старший лейтенант Лазурков викликав Мандика на допити вночі, коли інші військовослужбовці спали.
Його розпитували про командирів і колишніх товаришів по УПА. Мандик стверджував, що не повідомив слідчим відомостей, які могли б зашкодити цим людям. Подробиць щодо результатів перевірок, дисциплінарних рішень чи окремих документів контррозвідки в основних публікаціях немає.
У 1953 році військова служба закінчилася. Хасман демобілізувався й повернувся на Волинь. Йому ще не виповнилося двадцяти чотирьох років, але за плечима вже були нацистські переслідування, загибель родини, участь у повстанському русі, тяжкі поранення, дев’ять місяців слідства НКВС і перевірки військової контррозвідки.
Шахтар, батько, брат і свідок епохи
Тридцять п’ять років роботи на шахті № 6
Після повернення з армії Мандик оселився з родиною в Грибовиці й влаштувався працювати на шахту № 6. Там він провів тридцять п’ять років. В опублікованих біографічних матеріалах не уточнюється його точна професія й не перелічуються посади, які він обіймав, тому стверджувати, що всі ці роки він безпосередньо працював під землею, було б неправильно.
Головне в цій частині його життя інше: після незвичайної та трагічної молодості настали десятиліття звичайної праці, сімейних турбот і життя серед мешканців Волині. Цей період часто займає лише одне речення в коротких публікаціях, хоча за тривалістю він значно перевершує роки участі в повстанському русі.
У Мандика народилися дві доньки — Валентина та Катерина. Згодом у родині з’явилася онука Наталя, донька Катерини. Дружина й доньки знали про його єврейське походження, військове минуле та пережиті переслідування.
Деякі колишні учасники УПА працювали разом із Хасманом на шахті. Таким чином, зв’язки, що виникли під час війни, збереглися і в радянські роки, попри політичні обставини. Згодом ці стосунки продовжилися вже на рівні наступного покоління: діти деяких колишніх товаришів навідували Мандика в старості.
Про повсякденне сімейне життя цього періоду відомо значно менше, ніж про воєнні події. У доступних основних публікаціях немає докладної розповіді про його трудовий колектив, сімейні свята, виховання доньок, ставлення до єврейських релігійних традицій чи обставини виходу на пенсію. Однак відомі імена близьких, тривалість роботи й найсуттєвіша обставина: життя родини Хасманів не закінчилося у Броницькому лісі.
Сестри, які вижили, та доля Фріди
У 1950-х роках Мандик дізнався, що деякі його родичі пережили Другу світову війну.
Дві сестри, Гінда й Хана, уникнули загибелі завдяки обставинам, які вивели їх з окупованого Дрогобича. Одна була пов’язана з медичною службою, інша вийшла заміж за радянського офіцера Михайла Гундарьова.
Найтяжча доля випала Фріді. Під час нацистської окупації вона певний час переховувалася, але потім її схопили й відправили до Освенцима. Комплекс Аушвіц-Біркенау став одним із головних символів Голокосту: там було вбито понад мільйон людей, переважну більшість яких становили євреї.
Фріда зуміла пережити ув’язнення. Після війни вона опинилася у Сполучених Штатах, де почала нове життя. Обставини її звільнення, еміграції та подальшої сімейної історії докладно не встановлені у використаних нами біографічних матеріалах, однак відомо, що зв’язок між братом і сестрою не зник назавжди.
1989 рік: зустріч із сестрою в Америці
У 1989 році Мандик Хасман вирушив до Сполучених Штатів, щоб навідати Фріду. Майже пів століття минуло відтоді, як німецька окупація зруйнувала довоєнну родину в Дрогобичі. Фріда пережила Освенцим, а її брат — розстріл родини, багатоденну втечу, життя під чужим ім’ям, участь в УПА, радянське ув’язнення та довгі роки роботи на Волині.
Поїздка відбулася ще до розпаду Радянського Союзу, у період перебудови, коли обмеження на закордонні подорожі поступово послаблювалися. Для колишнього учасника українського підпілля та радянського шахтаря подорож до Америки стала значною подією.
В основних біографічних джерелах немає докладного опису самої зустрічі. Невідомо, скільки саме часу Мандик провів у сестри, які сімейні спогади вони обговорювали й чи вдалося їм відновити всі обставини загибелі близьких. Але факт поїздки в 1989 році зафіксований у матеріалі Лесі Бондарук.
Це одна з найважливіших частин біографії, оскільки історія Хасмана не обмежується участю у збройному русі. Вона охоплює відновлення сімейних зв’язків після Голокосту, коли родичі, які вижили, десятиліттями могли перебувати в різних державах, не знаючи подробиць долі одне одного.
Савік у Брукліні: хлопчик із Броницького лісу вижив
Особливе місце в цій історії посідає молодший брат Савік. У 1942 році йому було дев’ять років. Саме його Мандик узяв із собою під час втечі з місця масового розстрілу разом із двоюрідною сестрою Кайлі. Після чотирьох днів поневірянь діти дісталися Волині, але подальша історія Савіка надовго зникає з докладних спогадів старшого брата.
Через десятиліття з’ясувалося, що Савік пережив війну й оселився в Нью-Йорку, у районі Бруклін. Таким чином, із двох братів, яким вдалося втекти з Броницького лісу, один залишився на Волині, а інший згодом опинився в Америці.
У 1991 році донька Мандика Катерина разом зі своєю донькою Наталею приїхала до Савіка в гості. Вони провели в нього три місяці. Ця поїздка стала продовженням сімейного зв’язку між українською та американською гілками Хасманів, який війна й наступні десятиліття не змогли остаточно знищити.
При цьому у використаних матеріалах немає підтвердження, що сам Мандик особисто зустрічався із Савіком у США. Він відвідував Фріду в 1989 році, а до Савіка в 1991 році приїздили донька й онука. Змішувати ці дві поїздки в одну подію було б історично неправильно.
Особливої сили цій історії надає сам факт виживання Савіка. Колись дванадцятирічний Мандик вивів дев’ятирічного брата з лісу, де вбили їхніх батьків. Майже через пів століття донька й онука старшого брата приїхали до Нью-Йорка, щоб провести кілька місяців у молодшого, який також пережив Голокост.
Що сталося з двоюрідною сестрою Кайлі?
На відміну від Савіка, подальша доля двоюрідної сестри Кайлі залишається невідомою. Вона присутня в розповіді про втечу з Броницького лісу, але після прибуття дітей на Волинь її біографія не простежується за основними опублікованими матеріалами.
Невідомо, де вона опинилася після їхнього розставання, чи пережила війну, чи змінила ім’я та прізвище, чи створила родину або емігрувала з Європи. Можливо, якісь відомості збереглися в сімейному листуванні, повоєнних списках переміщених осіб, документах єврейських організацій або архівах Яд Вашем.
До виявлення таких документів не можна оголошувати її загиблою або такою, що вижила. Поки що це одне з відкритих питань історії родини Хасманів, яке заслуговує на окреме дослідження.
Незалежність України та повернення до повстанського минулого
24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність. Для Мандика Хасмана, який у молодості перебував у лавах українського повстанського руху, ця подія мала особисте значення. Протягом радянських десятиліть участь в УПА залишалася небезпечним фактом біографії, який міг спричинити переслідування. Після відновлення незалежності України про минуле стало можливо говорити публічно.
Хасман долучився до діяльності братства ветеранів ОУН–УПА Волинського краю. Він брав участь у зустрічах, спілкувався з колишніми товаришами та молоддю, отримував ветеранські грамоти й відзнаки. У матеріалах Лесі Бондарук перелічуються нагороди «Пораненому в боях за волю України», «Захиснику Вітчизни», відзнаки до 60-річчя УПА та 100-річчя від дня народження Романа Шухевича.
При цьому Володимир В’ятрович у 2011 році зазначав, що за наявності ветеранських нагород Хасман не мав державної нагороди саме за участь в УПА. Ця відмінність суттєва: відзнаки ветеранських організацій не слід автоматично називати державними нагородами України.
Братство подарувало Мандикові військову форму, яку він одягав на зустрічі та в якій фотографувався. На збережених знімках останніх років життя видно, якого значення літній чоловік надавав цьому подарунку. Форма пов’язувала його з молодістю та людьми, яких він вважав своїми бойовими товаришами.
Чому Хасман називав себе бандерівцем
У прижиттєвих інтерв’ю Мандик не приховував своєї позитивної оцінки участі в УПА.
Він називав себе бандерівцем і сприймав це визначення як почесне. Для нього воно було пов’язане насамперед із конкретними людьми, серед яких він опинився підлітком, із їхньою допомогою, спільним життям і збройною боротьбою.
Для читачів в Ізраїлі важливо пояснити походження терміна. «Бандерівцями» стали називати прихильників Степана Бандери, одного з керівників Організації українських націоналістів. У радянській публіцистиці слово широко використовували як узагальнену назву українського націоналістичного й антирадянського підпілля, іноді незалежно від реальної організаційної належності людини.
У сучасній українській і міжнародній історичній пам’яті ставлення до Бандери та пов’язаного з ним руху залишається предметом суперечок. Причини полягають як у боротьбі за українську державність, так і в ідеології ОУН, її ставленні до інших національних груп і діях учасників націоналістичного руху під час війни.
Тому слова Хасмана необхідно розуміти як вияв його особистої ідентичності, а не як остаточну історичну оцінку всієї організації. Його досвід був конкретним, пов’язаним із певними командирами й товаришами, тоді як історія ОУН та УПА значно ширша й охоплює події, яких сам Мандик не спостерігав.
Декалог українського націоналіста та повстанські пісні
Навіть у літньому віці Хасман міг читати напам’ять «Декалог українського націоналіста».
Цей текст, складений Степаном Ленкавським у 1929 році, став одним із відомих ідеологічних документів ОУН. Він складається з десяти положень, присвячених відданості націоналістичній справі, дисципліні, боротьбі та готовності до жертви.
Деякі його формулювання відображають радикальний характер політичної ідеології міжвоєнного періоду. Для Хасмана ж Декалог був пов’язаний із повсякденним життям повстанського підрозділу. Він розповідав, що бійці промовляли його вранці та ввечері, а згодом продовжував відтворювати рядки, які запам’ятав.
Мандик також співав українських повстанських пісень і любив розповідати про командирів, із якими служив. У 2011 році історики записали частину цих спогадів, а фотографії та відеоматеріали стали важливими свідченнями його останніх років. До лютого 2013 року співати йому було вже важко через проблеми з голосовими зв’язками, але основні положення Декалогу він продовжував пам’ятати.
Ця деталь характеризує силу його пам’яті. Людина, яка давно залишила військове життя, встигла відслужити в радянській армії, виростити дітей і пропрацювати десятиліття на шахті, усе ще зберігала в пам’яті тексти, почуті підлітком у лісі.
Поранення, ампутація та інвалідний візок
Тяжкі поранення, отримані під час засідки НКВС, продовжували позначатися на здоров’ї Мандика. У літньому віці йому ампутували ліву ногу, і він був змушений пересуватися в інвалідному візку. У біографічних публікаціях проблеми зі здоров’ям пов’язують із наслідками давніх поранень, хоча повної медичної історії у відкритих джерелах немає.
У червні 2011 року Володимир В’ятрович писав, що Хасман сидів у позиченому інвалідному візку. Леся Бондарук згодом розповідала, що один зі старих візків йому надала єврейська організація, однак користуватися ним було важко. Механічне керування вимагало зусиль, а в літнього чоловіка боліли руки.
Попри багаторічну роботу, участь у ветеранському русі та відомість серед деяких істориків, питання зі зручним візком довго залишалося невирішеним. У лютому 2012 року молоді учасники Спілки української молоді зібрали пожертви й придбали для Хасмана новий інвалідний візок, який привезли до Грибовиці.
Цей епізод не пов’язаний із військовими операціями чи історичними суперечками, але необхідний для повноцінної розповіді про останні роки його життя. Людині, яка пережила Голокост, війну, ув’язнення й десятиліття праці, у старості знадобилася звичайна практична допомога. Її зрештою надали люди, для яких його біографія мала значення.
Травень 2011 року: зустріч з істориками в Грибовиці
Однією з найважливіших подій для збереження історії Мандика стала зустріч із дослідниками в травні 2011 року. До Грибовиці приїхали історик Володимир В’ятрович, дослідниця Леся Бондарук і Василь Кушнір, який представляв Волинське братство воїнів УПА.
Бондарук згодом згадувала, що у дворі гостей зустрів усміхнений літній чоловік в інвалідному візку. Розмова відбувалася в домі Хасмана й охопила практично все його життя: батьків, дитинство в Дрогобичі, нацистську окупацію, втечу з Броницького лісу, українські родини, які дали йому прихисток, службу в повстанському підрозділі, поранення, допити НКВС і повоєнні роки.
Дослідники записали імена людей, яких Мандик пам’ятав через десятиліття. Саме завдяки цим бесідам сьогодні відомо багато подробиць, відсутніх в офіційних біографічних довідках і коротких газетних замітках.
8 червня 2011 року «Історична правда» опублікувала великий матеріал Володимира В’ятровича «Повстанський Гаврош Мандик Хасман». Він містив спогади, фотографії та додаткові свідчення. Згодом Леся Бондарук підготувала власну докладну публікацію, яка вийшла 14 серпня 2020 року на дрогобицькому сайті «Майдан».
Праця Бондарук особливо цінна сімейними відомостями. З неї стали відомі імена доньок та онуки, подробиці тривалої роботи на шахті, поїздка до Фріди в Америку й візит Катерини та Наталі до Савіка в Бруклін. Без цих деталей історія Хасмана залишалася б переважно військовою біографією, хоча його життя тривало ще багато десятиліть після закінчення війни.
Лютий 2013 року: останні прижиттєві публікації
12 лютого 2013 року ZAXID.NET опублікував матеріал «На Волині живе єврей-воїн УПА». У ньому розповідалося про літнього Хасмана, його інвалідність, участь у повстанському русі, поранення та ставлення до подій власної молодості.
Журналісти передали його спогади про дев’ять місяців слідства, спроби приховати бойове минуле та дружні стосунки з повстанцями. Особливу увагу приділяли тому, що колишні товариші та їхні діти продовжували підтримувати зв’язок із ветераном через багато десятиліть.
Ця публікація важлива як прижиттєве джерело, однак і вона містить окремі неточності. Наприклад, вік Хасмана в лютому 2013 року було вказано як 84 роки, хоча за дати народження 11 жовтня 1929 року йому тоді виповнилося лише 83. Тому навіть інтерв’ю, опубліковані за життя героя, необхідно зіставляти між собою та з установленою хронологією.
На той час здоров’я Мандика вже значно погіршилося. Він пересувався у візку, відчував наслідки тяжких поранень і не завжди міг співати, як раніше. Однак продовжував спілкуватися з журналістами, які цікавилися його минулим, і розповідати про людей, із якими його доля пов’язалася ще в підлітковому віці.
24 серпня 2013 року: смерть у День незалежності України
Мандик Хасман помер 24 серпня 2013 року в селі Грибовиця на Волині. Йому було 83 роки, до 84-річчя залишалося менше двох місяців.
Дата смерті збіглася з Днем незалежності України, і Леся Бондарук згодом спеціально відзначила цей збіг, зважаючи на значення української незалежності для самого Хасмана.
Точна медична причина смерті в основних опублікованих біографічних матеріалах не зазначена. Не вдалося встановити за ними й точне місце його поховання. Ці відомості залишаються предметом можливого подальшого архівного та краєзнавчого пошуку.
Після смерті Мандика збереглися його спогади, фотографії різних періодів життя, архівні документи, записи бесід і відомості про родичів. У 2022 році матеріали про нього увійшли до збірника Українського інституту національної пам’яті, підготовленого до 80-річчя УПА. Це дозволило включити його свідчення до ширшого корпусу спогадів учасників українського збройного підпілля.
Чому ця історія важлива для Ізраїлю та України
Життя Мандика Хасмана неможливо описати одним визначенням. Він був євреєм із Дрогобича, сином колишнього австро-угорського офіцера, дитиною, яка втратила батьків і братів під час Голокосту. Підлітком він переховувався під українським ім’ям, жив у родинах, які допомогли йому вижити, й опинився серед бійців Української повстанської армії, де, за власними словами, знайшов товаришів, які знали про його єврейське походження.
Згодом він пережив тяжке поранення, слідство НКВС, допити радянської військової контррозвідки й довгі десятиліття життя, коли відверта розповідь про участь в УПА могла бути небезпечною. Він відслужив у радянській армії, працював шахтарем, створив родину, виростив двох доньок і дочекався онуки. Зрештою Мандик зумів відновити зв’язок із родичами, яких Голокост розкидав по різних країнах.
Для Ізраїлю ця біографія становить інтерес насамперед як частина великої історії єврейського населення Східної Європи. Катастрофа знищила тисячі родин, чиї долі досі відновлюють за окремими документами, свідченнями очевидців, фотографіями та повоєнним листуванням. Часто ми знаємо дати депортацій і назви таборів смерті, але значно менше знаємо про те, як люди жили до війни, хто допомагав їм вижити й що відбувалося з ними після звільнення.
Історія родини Хасманів показує ці події одразу через кілька поколінь. Батько, колишній офіцер армії Австро-Угорщини, загинув від рук нацистів. Його діти були розділені війною: один син став учасником українського повстанського руху, одна донька пережила Освенцим і переїхала до Америки, молодший син оселився в Брукліні, а інші родичі уникнули знищення завдяки евакуації. Через десятиліття донька й онука Мандика приїздили до його врятованого брата в Нью-Йорк.
Усе це — одна єврейська родина з українського Дрогобича. Її історія не робить українсько-єврейські відносини під час війни простими й не скасовує антисемітизму, погромів, нацистського колабораціонізму чи документально підтверджених злочинів проти євреїв. Але вона також не дозволяє забувати про конкретних українців, які переховували переслідуваних дітей, і про людей єврейського походження, чиї життєві шляхи виявилися пов’язаними з українським підпіллям.
Мандик Хасман не залишив багатотомних мемуарів. Однак завдяки його зустрічам з істориками збереглися імена батьків, братів, сестер, рятівників, командирів, слідчих, доньок та онуки. Ми знаємо, де він народився, як пережив Голокост, чому змінив ім’я, у яких підрозділах перебував, де працював і яким чином відновив родинні зв’язки.
Залишилися й питання, на які поки немає підтверджених відповідей: подальша доля двоюрідної сестри Кайлі, ім’я та докладна біографія дружини, повна слідча справа НКВС, точні обставини окремих бойових операцій, історія американських родичів і місце поховання самого Мандика. Не всі ці прогалини вдасться заповнити, але вони не скасовують уже відомої біографії.
У рубриці «Євреї з України» ми прагнемо розповідати саме такі історії — не заради створення зручних історичних символів, а заради збереження пам’яті про конкретних людей. Мандик Хасман прожив життя, у якому було значно більше подій, ніж один незвичайний епізод участі єврея в УПА. Він пережив знищення родини, війну та переслідування, потім десятиліттями працював, виховував дітей і зрештою знову побачив родичів, яких вважав утраченими.
Його історія заслуговує на те, щоб про неї знали не лише історики, а й читачі в Ізраїлі, Україні та інших країнах, де живуть нащадки єврейських родин зі Східної Європи.
Джерела та матеріали
Основою цієї біографічної публікації стали прижиттєві спогади Мандика Хасмана, записані Володимиром В’ятровичем і Лесею Бондарук, а також журналістські матеріали 2011–2013 років.
- Володимир В’ятрович. «Повстанський Гаврош Мандик Хасман». Історична правда, 8 червня 2011 року.
- Леся Бондарук. «Хасман Жисі Мандик, дрогобичанин з Волині». Майдан, 14 серпня 2020 року.
- «На Волині живе єврей-воїн УПА». ZAXID.NET, 12 лютого 2013 року.
- Український інститут національної пам’яті. Матеріали до 80-річчя УПА, 2022 рік.
Історичний контекст знищення єврейського населення Дрогобича викладено з опорою на дослідження Голокосту, зокрема матеріали Яд Вашем. Окремі події військової біографії Хасмана, подробиці його полонення та повернення справжнього імені в джерелах передаються з розбіжностями; там, де незалежних документальних підтверджень недостатньо, відомості подано як спогади самого учасника.
Якщо вам важливо бачити, як світові події впливають на Ізраїль та Україну, додайте НАновини до Google та стежте за нашими публікаціями.
Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю
– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю
Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...
https://ukr.co.il/?p=12996
#новини #купкаізраїль
Всі Новини