Мене звати Семен.
Мені п’ятдесят п’ять, я народився в Дніпрі, а вже одинадцять років живу в Ізраїлі.
І важу сто сорок три кілограми. Так, я пробував худнути. Так, лікар радив більше ходити. І так, я відповів йому: “Ходити я можу — головне, щоб за мною хтось котив мій живіт.”
Зізнаюся: після сорока п’яти життя стало веселіше. Бо коли тобі не треба нікому нічого доводити, навіть дзеркало починає тебе поважати.
В Ізраїль я приїхав із валізою, фото мами й амбіцією “почати з чистого аркуша”.
Але вже через пів року аркуш став плямистим від хумусу, фалафелю й нічних шаурм біля моря.
Кожен кілограм додавав історії, кожна історія — самоповаги.
Одного разу я випадково натрапив на сайт LuxeLive.
Спочатку подумав: “Та що це за диво? Мабуть, знову якийсь глянець для молодих і струнких.”
Але коли почав читати, зрозумів, що це не просто платформа про ескорт-дівчат, а щось набагато глибше.
Там писали про присутність, про людські історії, про те, що увага — це нова валюта.
І я подумав: ага, значить, і мій живіт має капітал!
Перші роки в Ізраїлі були схожі на дієту без контролю.
Їж, що бачиш, смійся, коли не розумієш і працюй, коли не спиш.
Коли вага перевалила за сто сорок, друзі сказали: “Сеньо, це вже не тіло — це окрема юрисдикція.”
Я не ображався. Я вчився приймати себе.
І навіть у черзі в банку, коли хтось дихав мені у спину, я міг повернутись і сказати:
— Ви що, грієтесь? У мене опалення вбудоване!
Мені здається, самоіронія — це як Wi-Fi у квартирі. Без неї не під’єднаєшся до реальності.
Іноді мені кажуть: “Та кому ти такий потрібен?”
А я відповідаю: “Бачиш, навіть холодильник мене любить — ніколи не зачиняється.”
Колись у Дніпрі я вірив, що після сорока знайомитись — це як танцювати в дощ: без сенсу й з мокрими шкарпетками.
Але в Ізраїлі все інакше. Тут любов пахне кавою, морем і кремом від сонця.
На пляжі можна побачити, як бабуся з Бат-Яму фліртує з водієм автобуса, а він їй каже: “Ти мені сьогодні маршрут зіпсувала — я не хочу їхати далі.”
І я зрозумів: тут життя не закінчується. Воно просто переходить у новий формат — тепліший, чесніший.
Якось я натрапив на сторінку Безкоштовна реклама LuxeLive.
Там люди залишали свої історії, рекламу, і навіть натяки на ескорт-послуги.
Я сміявся, але потім подумав: а чому б ні? Може, мені теж треба написати “замовити дівчину для розмови про життя”?
Бо іноді це саме те, чого не вистачає — просто поговорити. Без очікувань, без драм, без “ти мені винен”.
І це теж частина людяності.
У мене є знайома, художниця з Нетанії. Вона каже: “Сеньо, у тебе така енергія, що шкода, що її не можна вставити в Powerbank.”
Я їй відповів: “Моя батарейка — на хумусі й самоіронії.”
Сміх став моїм спортом.
Бо, знаєш, як кажуть у Тель-Авіві: “Якщо ти не смієшся з себе — чекай, поки інші почнуть.”
Я вибрав бути першим.
І коли я бачу історії гарячих дівчат на LuxeLive, мені цікаво не тіло, а впевненість.
Ті, хто пройшли через осуд і все одно залишились собою, заслуговують на оплески стоячи — навіть якщо вони в каблуках, а я в шльопанцях.
Я колись думав, що ескорт-послуги — це про гріх.
А потім зрозумів: ні, це про увагу.
Бо іноді чоловік платить не за секс, а за можливість бути почутим.
Як сказав мій друг рабин з Ашдода: “Гріх — це байдужість. А тепло — завжди свята річ.”
Я йому вірю. Бо у світі, де всі кричать, справжня близькість — це тиша.
Інколи мені здається, що сучасне життя — це суцільна реклама.
Усі щось продають. Тіло, курс, усмішку, навіть мудрість.
І я вирішив: якщо вже продавати — то з гумором.
Коли я вперше розмістив свій профіль на LuxeLive Free Advertising, я написав:
“Семен, 55. Люблю їсти, сміятись і дивитись на людей, які ще не навчилися не прикидатися.”
І знаєш що? Мені написали три жінки.
Одна сказала: “Ти мені нагадав чоловіка, який перестав худнути і почав жити.”
Оце, друже, я вважаю успіхом.
Щоночі перед сном я думаю: а чи правильно я прожив цей день?
А потім сміюся, бо навіть Найчастіші запитання LuxeLive не має відповідей на це.
Там можна дізнатися про все — від ескорт-дівчат до порад, як поводитись на зйомках, але не про те, як бути щасливим.
І, мабуть, у цьому й краса. Бо життя — це не інструкція. Це імпровізація з плямами хумусу.
Зараз вечір. Вітер із моря приносить запах кави.
Я сиджу на балконі, дивлюся на світло Тель-Авіва й думаю:
Скільки ще історій живе всередині кожного з нас, просто чекаючи, щоб їх почули.
Може, саме тому я люблю писати — бо слова не мають ваги.
На відміну від мене.
Але якщо чесно, у цьому теж є сенс:
коли ти важчий — тебе важче зрушити з місця.
А отже, я — стабільний, як ізраїльський Wi-Fi.
І це, мабуть, найкраща риса в сучасному світі.
Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...
https://ukr.co.il/?p=7175
#новини #купкаізраїль