#новини

“Є закон, і сказано: «Якщо прийшов хтось убити тебе — убий його першим». Найголовніша частина. Тому захищати свою країну — це заповідь Бога. Є така заповідь: «Не переходь межу». Вона написана в Торі, в Біблії, так? Тому ті, хто прийшов сюди, грубо порушили цю заповідь. А ті, хто захищає, — це ЗСУ, це руки Бога в Україні. І вони виконують заповідь: «Саме не вбивай, знищуючи ворога», – Яків Синяков.

Відео каналу «Подробиці» з Ігорем Синяковим (він же рабин Яків) звучить не як «інтерв’ю про релігію». Скоріше як розмова на передовій, де у людини немає зайвих слів, зате є звичка називати речі прямо. Він говорить про війну як про максимальний хаос, про армію як про порядок, про те, чому нейтралітет у такі часи — не просто зручна поза, а моральна пастка, і чому пам’ять — це не тягар, а інструмент майбутнього.

Рабин Яків — перший в історії Збройних сил України офіційно визнаний ортодоксальний єврейський капелан. У відео його шлях описаний коротко і ясно: після 24 лютого 2022 року він і його дружина почали допомагати біженцям у Дніпрі, потім волонтерська робота поступово змістилася до військових — поїздки вздовж лінії фронту, зустрічі з підрозділами в різних напрямках. У 2025 році, за запрошенням командира, бригадного генерала Євгена Ласійчука, Яків приєднався до війська і очолив капеланську службу 7-го корпусу ШР ДШВ. Це важлива деталь: він не «приїжджає іноді», він вбудований у структуру, поруч з людьми постійно, і саме цим пояснюється тон інтерв’ю — без туристичного погляду на війну.

Важливо уточнити: у цій статті ми взяли тільки найпомітніші тези і кілька ключових історій з розмови — по суті, конспект, а не повноцінну передачу інтонації і сенсу. Повне інтерв’ю набагато ширше, глибше і місцями сильніше саме за рахунок живих деталей, пауз, реакції співрозмовників і того, як рабин Яків розгортає думки крок за кроком. Якщо тема вам близька — обов’язково подивіться відео цілком: воно дає зовсім інше відчуття реальності фронту і того, як люди тримаються там, де «капец» стає щоденною нормою.

Хто такий рабин Яків і чому його слухають не тільки віруючі

Він сам постійно повертає розмову до простого сенсу слова «рабин». Це не тільки «служитель», це «вчитель». Не той, хто приходить «робити ритуали», а той, хто пояснює, тримає рамку, допомагає людині не розвалитися в момент, коли все навколо розвалюється.

І тут важливо: капелан на фронті для багатьох — не «релігійна опція», а людська функція. Хтось вірить, хтось ні, хтось православний, хтось католик, хтось взагалі не визначився. Але коли поруч людина, яка вміє слухати, не тисне, не повчає, а дає тобі можливість виговоритися і зачепитися за сенс — конфесія відходить на другий план.

Рабин Яків, здається, це розуміє краще багатьох: він спокійно говорить, що Бог один, Україна одна, і що головні «перешкоди» між людьми часто народжуються не на рівні віри, а в голові — з неправильних ярликів, страху, втоми і звички ділити світ на «моїх» і «чужих».

«Головне — логістика і зв’язок»: війна без романтики

Одна з перших думок у розмові звучить як професійна звичка: в армії головне — логістика і зв’язок. Не лозунги, не красиві тексти, не «воля до перемоги» як абстракція. А зв’язок, який працює. Тил, який встигає. Доставка, яка приходить вчасно. Тому що якщо цього немає — героїзм стає способом закривати дірки, а дірки безкінечні.

Звідси виростає його ключовий тезис: війна — максимальний хаос. Щоб витримати максимальний хаос, потрібен максимальний порядок. І цей порядок він бачить в армії як у фундаменті держави. Жорстко, майже грубо: немає армії — немає держави. І навіть якщо всі професії важливі, армія — це основа, на якій стоїть все інше життя.

«Треба вибрати позицію»: про нейтралітет, корупцію і втому

Найконфліктніший шматок інтерв’ю — про вибір позиції. Рабин Яків говорить те, що багатьом неприємно чути, особливо в мирних містах або за межами країни: нейтралітет у такі часи — це спроба сховатися від відповідальності. Він цитує відому фразу про те, що найгарячіші кола пекла «заготовлені» для тих, хто в смутні часи зберігав нейтралітет, і виводить з цього практичну пораду: вибрати позицію — це не тільки морально, це психологічно простіше. Ти хоча б розумієш, хто ти і де стоїш.

Далі — тема корупції. І тут він спеціально вибиває звичне виправдання апатії. Так, корупція є. Але що тепер — опустити руки? Його логіка проста і навіть дратує своєю прямотою: не будь корупціонером сам. Не виправдовуй свою бездіяльність тим, що хтось «там» краде. Це не скасовує системну проблему, але повертає людині особисту відповідальність і можливість діяти.

Для читачів НАновини – новини Ізраїлю це звучить особливо гостро: багато ізраїльтян українського походження живуть між двома реальностями — війною в Україні і своїм життям в Ізраїлі. І найнебезпечніша емоція тут — «я нічого не вирішую, від мене не залежить». В інтерв’ю постійно йде зворотний сигнал: залежить. Навіть якщо не в масштабі держави — в масштабі твоєї позиції, допомоги, вибору, слів, поведінки.

«Я приїжджаю до них за енергією»: хто кому допомагає на фронті

Є момент, де він ламає стереотип про капелана як про людину, яка «привозить мораль». Він зізнається: спочатку думав, що приїжджає до військових «щось їм дати» — слова, настанови, підтримку. А потім зрозумів, що приїжджає… отримувати. Отримувати досвід, енергію, натхнення від людей, які живуть в умовах, де страх — не теорія, а щоденна реальність.

Він описує бійців як «реальних героїв» без глянцю: вони можуть бути грубими, втомленими, іноді зламаними, але вони тримаються за ідею, роблять свою справу, і це його наповнює. У цій чесності є важлива деталь: він не грає роль «святого», він показує себе людиною, яка теж підживлюється від чужої сили.

Ізраїль як приклад: пам’ять — не покарання, а сила

В інтерв’ю звучить лінія, яка для аудиторії в Ізраїлі майже неминуча: ведуча говорить про «генетичну пам’ять» єврейського народу, про звичку жити в стані війни, про те, що свята і традиції зберігають пам’ять про ворогів і випробування тисячолітньої давнини.

Рабин Яків відповідає не пафосом, а думкою про пам’ять як інструмент. Ізраїль, за його словами, сильний тим, що пам’ятає: історію, мову, болючі моменти. І саме тому нинішній український досвід не можна «забути заради спокою». Його потрібно передати наступним поколінням — не для культивування ненависті, а для того, щоб на цьому досвіді побудувати сильну державність.

Це важливий поворот: пам’ять не як постійна рана, а як фундамент майбутнього.

«Де Бог на війні?» — і чому він не дає солодкої відповіді

Одне з найважчих питань інтерв’ю задається прямими словами: якщо Бог є, де він на війні? Буча, Ірпінь, Ізюм, страти полонених на камеру. Це питання, яке вбиває будь-які красиві проповіді.

Рабин Яків відповідає несподівано «земним» способом. Він не намагається пояснити жах «вищим планом». Він переносить відповідальність на людей: вибір напасти, прийти вбивати, переступити межу — зробили люди, не Бог. Світ «даний нам у руки», і в цьому сенсі людина відповідає за те, що робить зі своєю свободою.

А далі він додає важливу думку: коли людина вибирає правильну позицію і робить те, що повинна, до неї приходить допомога. Не як магія, а як життєвий ефект правильного вибору і внутрішньої зібраності.

Межа між захисником і вбивцею: заповіді і право на оборону

Ведуча запитує про моральну межу першого пострілу: як пояснити новобранцю, де закінчується «захисник» і починається «вбивця»?

Він відповідає через десять заповідей і ідею двох «табличок»: одна про відносини людини з Богом, інша — про відносини людини з людиною. І в цьому контексті «не вбий» звучить як принцип: було б ідеально, щоб ніхто нікого не вбивав. Але всередині реального світу існує закон оборони: якщо хтось прийшов убити тебе — зупини його.

Він формулює це максимально прямо: захищати свою країну — це не «гріх», а обов’язок у логіці оборони. І одночасно він підкреслює: вторгнення — це порушення межі, порушення базової заборони «не перетни межу».

Ненависть і полонені: як не стати тим, з ким воюєш

Один з найтонших моментів — розмова про ненависть. Питання ведучої дуже точне: ненависть не руйнує ворога, вона руйнує тебе і посилює зло. Що з цим робити?

Рабин Яків розповідає, що бачив полонених. І говорить річ, яка багатьом на війні може здаватися нестерпною: навіть у ворогові він бачить «Божу душу». При цьому він не романтизує і не «обіляє»: якщо людина скоїла злочин, який карається смертю, вона повинна понести покарання. Але моральна межа «не знущатися» все одно повинна існувати. Це не про м’якість, а про збереження людського в собі.

Історії фронту: поранені, сміх на межі і «уповільнення часу»

В інтерв’ю багато конкретних епізодів. Вони не виглядають вигадкою — якраз тому, що звучать нерівно, з побутовими деталями.

Він говорить про бійця, який отримав поранення в руку і ногу, залишився один у холоді, сам перемотував рани кілька днів і потім вісім годин йшов до виходу. І потім сам дивувався: «я відчував, що можу гори зрушити». Це історія не про «супермена», а про те, як організм іноді витягує людину за межу можливого.

Він розповідає про інший епізод: офіцера поранило, він втрачав свідомість, приходив до тями і просив сигарету. А поруч людина, яка оформляє документи, вже втомилася переписувати рапорти: «то помре, то оживе». І вони при цьому сміються. Смішно? Ні. Це захисний механізм психіки, яка не може жити тільки в жаху.

Є і особистий епізод: вибух поруч, свист осколків, летять цеглини, і раптом з’являється відчуття «уповільнення часу». Він біжить і думає якусь майже смішну думку — «впаду, буду брудний». Потім дістає телефон і починає знімати «гриб» вибуху. Так працює мозок в екстремальній ситуації: побутове і смертельне змішуються.

Суїциди і відчай: що він робить, коли людина «йде туди»

В інтерв’ю піднімається і найважча тема — суїциди серед військових, ознаки небезпечного стану, що робити, якщо людина починає говорити про таке.

Рабин Яків говорить практично: якщо людина озвучує такі думки — це вже тривога. І розповідає випадок, коли він вже виїжджав, але розмова з бійцем раптово провалилася в ненависть до всіх — суспільства, командирів, світу. Він зупинився, повернувся, дав людині виговоритися, а потім вивів на опору — на дочку. Не «соромся», не «зберися», а просте питання: що буде з дитиною, якщо ти зробиш те, про що говориш?

Це важливий принцип капеланської роботи: не ламати людину мораллю, а знаходити нитку сенсу, за яку вона сама зможе триматися.

Після війни: чому він не вірить у масове «а де ти був»

Є ще одна тема, яка заздалегідь лякає суспільство: прірва між тими, хто воював, і тими, хто не воював. Чи буде потім агресія?

Рабин Яків впевнено говорить: масової агресії не буде. Головна проблема буде у самих ветеранів — всередині, в адаптації, в травмі, в тому, як повернутися в звичайне життя. Він згадує приклад В’єтнаму і говорить, що суспільству потрібно не боятися військових, а повернутися до них обличчям: повага, допомога в інтеграції, нормальне ставлення без ярликів.

Він додає ще одну думку, важливу для «мирних»: не потрібно поспішати з осудом — ні інших, ні себе. Страх — нормальний. Виправдання себе — іноді теж частина шляху. І навіть якщо ти не воюєш, ти можеш бути корисним в іншій формі. Він наводить приклад друзів за кордоном, які допомагають армії і таким чином закривають внутрішню потребу «бути частиною».

Побут і чесність: кашрут, сало і дуже людська війна

Наприкінці інтерв’ю з’являється шматок, який несподівано робить його максимально живим: побутове життя ортодоксального єврея в армії. Кашерних пайків немає — він возить їжу з собою, каструлю, сковорідку. Хлопці поруч варять солянку, ріжуть сало, запах зводить з розуму — але не можна. Він жартує, вони жартують. І в цих жартах видно важливу річ: війна не скасовує відмінностей, але може навчити поважати відмінності без агресії.

Він говорить і про подарунок — книгу псалмів царя Давида з текстом на івриті і офіційним українським перекладом, яку дарують військовим, і яку він вручав різним українським керівникам. Це теж деталь: він не тільки «говорить про віру», він робить конкретні речі, які стають символом підтримки.

«Чудо — це коли ти зробив усе, що міг»

Фінальний сенс інтерв’ю несподівано не релігійний і не військовий. Він говорить про чудо як про результат дії. Згадує історію про перехід через море: море розійшлося не тоді, коли люди стояли і просили, а коли людина зайшла достатньо далеко, майже до межі.

Чудо, за його логікою, — це кінець процесу, де ти зробив усе можливе. І далі він дуже жорстко додає: якщо країна не змінюється, якщо корупція залишається, якщо люди зберігають нейтралітет, якщо «мені все одно» — значить, ми ще не дійшли до тієї точки, де море повинно розійтися.

Що це відео дає глядачеві в Ізраїлі

Для ізраїльської аудиторії, особливо для ізраїльтян українського походження, інтерв’ю чіпляє з кількох причин.

По-перше, воно постійно повертає до теми пам’яті і стійкості — тієї самої, на якій Ізраїль будував свою безпеку і державність десятиліттями.

По-друге, воно показує війну не як телевізійний фон, а як людську механіку: страх, сміх, злість, віра, побутові деталі, які тримають психіку на плаву.

По-третє, воно задає незручне питання: а де твоя позиція? Ти всередині подій чи ти намагаєшся перечекати, поки «само пройде»?

І нарешті — воно нагадує, що релігія на війні може бути не набором відповідей, а способом утримати людину від перетворення в порожнечу.

Відео

Відео ““Це КАПЕЦЬ” одкровення ЄВРЕЙСЬКОГО КАПЕЛАНА з просто ФРОНТУ” 19 лютого 2026: https://www.youtube.com/watch?v=xRGKkKVovOg

…

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=7940
#новини #купкаізраїль