Що зараз відбувається в Києві — і чому
У січні 2026 Київ живе в режимі, коли електрика, опалення і вода регулярно зникають через російські удари по енергетиці та розподільчих мережах. Українські енергетики прямо пояснюють: у столиці вибита частина власної генерації, тому що по київському енерговузлу системно б’ють з осені, і це дає хронічний дефіцит потужності.
На тлі морозів це перетворюється на пряму загрозу для житлових будинків: майже 60% Києва залишалися без електрики, а тисячі будівель — без тепла при температурі близько −12-20°C. Вже 27 січня президент України повідомляв, що сотні будинків у столиці все ще без опалення (в окремих районах лівого берега — 926 будинків). Комунальна логіка в таких умовах проста: коли немає стабільного живлення і тепла, насоси/вузли/внутрішньобудинкові мережі зриваються, аварії з водою і трубами швидше перетворюються на лід, і цілі під’їзди ризикують стати «крижаними пастками».
Хто це робить і навіщо — тут вже немає загадки.
Це робить російська армія і її командування, які цілеспрямовано б’ють по цивільній енергетиці, щоб перетворити зимовий тил на продовження фронту. Мета — не «військовий об’єкт» як такий, а ефект по людях: заморозити міста, посіяти паніку, витіснити населення з будинків, перевантажити комунальні служби, зламати волю до опору і змусити суспільство вимагати поступок «заради того, щоб просто стало тепло». Це не випадкові прильоти і не «помилки». Це розрахунок на масове страждання, особливо серед тих, хто фізично слабший і бідніший: літніх, самотніх, хворих, сімей з маленькими дітьми.
По суті, це спроба загнати столицю України в новий «Голодомор» — не голодом, а холодом: коли цивільних ламають не фронтом, а тим, що вимикають базові умови життя.
Саме тому репортаж про бабу Женю звучить як попередження: вона померла, але механізм, який робить такі смерті можливими — працює прямо зараз.
Баба Женя: що про неї взагалі відомо
Про бабу Женю сусіди знали небагато — і це підкреслюється прямо. Яким дивом вона врятувалася дитиною і не потрапила в Бабин Яр, як опинилася в дитбудинку, чому жила одна, чи були у неї чоловік і діти — відповіді на ці питання вже, ймовірно, не з’являться.
Те, що знали сусіди напевно: прізвище Євгенії дали в дитбудинку — Безфамільна, «тобто нізвідки, без коренів». Про неї в репортажі сказано жорстко і точно: у людини залишається національність і рідна мова — їдиш. Українською Євгенія Михайлівна не говорила — тільки їдиш і російською. По батькові, як припускає автор, теж могли придумати в дитбудинку: людині «належить» жити з по батькові, «нехай буде Михайлівна — яка різниця».
За характером баба Женя була закритою. Про себе говорити не любила. У дім майже нікого не впускала. При цьому вона регулярно ходила в синагогу на Подолі — в двох кварталах від дому.
13 січня: ранок, коли будинок починає перетворюватися на крижану труну
Ключовий день цієї історії — 13 січня 2026 року. Тієї ночі будинок на Подолі починає затоплювати: десь прориває труби, вода тече вниз, заливає нижні поверхи. На вулиці мінус 18. Автор прямо формулює страх мешканців: будинок може перетворитися на велику крижану труну.
Сантехніки, які приїхали на виклик і перекрили воду, шукають місце аварії і швидко встановлюють: труби прорвало на четвертому поверсі. Розуміють, що це квартира баби Жені.
Саме в цей момент Юлія Гримчак біжить в синагогу — рано вранці, близько сьомої. Вона намагається з’ясувати, коли Євгенію Михайлівну бачили в останній раз, чи не говорила вона чогось, чи не забрав її хтось. У Юлії виникає версія: можливо, баба Женя вирішила виїхати — Юлія каже, що ізраїльські організації допомагали євреям виїжджати з України, і раптом баба Женя теж вибрала «в тепло».
Відповідь виявляється короткою і страшною: не виїхала.
Поліція, балкон і лід
Юлія Гримчак — волонтерка. Вона та інші волонтери носили Євгенії Михайлівні продукти. Та рідко відкривала двері — часто сумки залишали під дверима, і вона забирала їх пізніше. Іноді виходила сама. У день аварії Юлія починає дзвонити — і на мобільний, і на домашній: телефони мовчать. Сусіди збираються біля дверей, стукають — відповіді немає. За дверима — ніякого руху.
Далі в тексті з’являється важлива сцена — суперечка з поліцією. Юлія пояснює, що баба Женя була «складною людиною»: то не відкривала, то відкривала і капризувала — «це я не їм», «це не підходить», «ви не те принесли». Поліція спочатку не хоче відкривати двері, посилаючись на те, що жінка часто не відкриває.
Але сусіди наполягають. І наполягають не «ввічливо». Вони виходять на вулицю, тиснуть, вимагають, тому що будинок заливає, мінус 18, в під’їзді діти і лежачі старі. Юлія формулює це вкрай: якщо все замерзне, «ми всім будинком просто ляжемо».
У репортажі є деталь, яка ріже по нервах: поліція входить через балкон, тому що двері так і не відкриваються. І так — при мінус 18 балкон виявляється відкритим.
«Запаху немає — значить, і трупа немає»
Один з найпохмуріших епізодів — пояснення, чому поліція взагалі тягне. У тексті звучить побутова логіка, від якої стає фізично неприємно: «запаху немає — значить, і трупа немає». Мовляв, був би труп — відчули б.
Сусіди ще півночі підбирають аргументи, як змусити поліцейських відкрити квартиру.
Розгадка виявляється простою і жахливою: труп замерз. Тіло не розкладається. Воно стає, за змістом репортажу, «крижаною скульптурою», пам’ятником ще одній жертві Голокосту — жінці, яку наздоганяють «ідейні нащадки» через вісімдесят з лишком років.
Так, саме у неї в квартирі прориває труби. І не тільки труби: зриває кран, вода ллється, затоплює квартиру, йде на нижні поверхи і замерзає. І ось тут заголовок перестає бути метафорою: поліцейські в квартирі не ходять — вони ковзають по льоду. Квартира стає катком. А на такій же крижаній постелі — вмерзла в холод баба Женя.
У репортажі є холодна, страшна думка: «їй вже не було холодно, єдиній з усіх мешканців будинку». І поруч — ще більш жорстка: можливо, в цей момент вона була «щасливішою за всіх», тому що «більше не боляче, не страшно, не холодно, не темно».
«Бабу Женю відвезли». І що залишається дому
Того ж вечора вода в будинок повертається: труби лагодять. А бабу Женю відвозять.
Юлія Гримчак говорить про сусідів без пафосу, але з рідкісною ясністю: вона пишається тим, що в їхньому будинку ніхто не задавав головне побутове питання — «коли полагодять воду». Всі думали тільки про бабу Женю. Співчували. Трималися разом. Допомагали слабким і літнім. Жартували і підбадьорювалися, як люди, які кожен день витягують себе з темряви і холоду.
І в цій частині з’являється важлива для Києва і для будь-якого міста під війною думка: спільність — не красиве слово. Це механізм виживання. Якби не спільність, невідомо, скільки б ще баба Женя пролежала в цій крижаній труні.
Це відбувається зараз
Баба Женя померла. Це минуле в календарі, але не минуле за змістом.
Тому що прямо зараз війна в Україні продовжує працювати не тільки вибухами, але й відключеннями, холодом, темрявою, зруйнованою цивільною інфраструктурою. Сотні тисяч людей живуть в режимі, де електрика, тепло і вода перестають бути гарантією. В таких умовах будь-який прорив труби, будь-які закриті двері, будь-яка самотня старість перетворюються на загрозу життю.
Смерть Євгенії Безфамільної стає в цьому репортажі не «одиничним випадком», а точкою, де сходяться три речі: війна, зима і людська вразливість. І поки ці умови зберігаються, ризик повторення нікуди не зникає.
Реакція Ізраїлю
На публікацію реагує Михайло Бродський, посол Ізраїлю в Україні:
«Цієї зими в Україні поняття „холодна війна“ набуло нового значення. В результаті російських ударів по цивільній інфраструктурі більшість жителів Києва та інших великих міст залишаються практично без електрики, опалення і води. І це при температурах на вулиці 10–15 градусів нижче нуля.
Видання „Нова газета“ опублікувало історію Євгенії Безфамільної — кияни, яка пережила Голокост, померла у своїй квартирі від холоду напередодні Міжнародного дня Катастрофи».
Він підкреслює: незважаючи на умови, ізраїльські дипломати продовжують працювати в Києві, посольство функціонує в звичайному режимі.