#новини

“Кожен єврей – це посланець Всевишнього для відновлення зв’язку народу Ізраїлю зі своєю традицією та своїм корінням. Це обов’язок кожного єврея, незалежно від його особистого рівня знань Тори. Навіть якщо ваші знання не великі, вийдіть і поділіться ними з тими, хто ще не отримав цього”.

Для ізраїльського читача і для євреїв усього світу в історії Менахема-Мендела Шнеєрсона важливо зрозуміти одну базову річ: його зв’язок з Україною — не декоративна примітка, а стартова точка всієї біографії. Любавицький Ребе народився 18 квітня 1902 року в Миколаєві, виріс у Катеринославі, нинішньому Дніпрі, походив з родини, глибоко вбудованої в єврейське лідерство півдня нинішньої України, а вже потім пройшов через Варшаву, Берлін, Париж і Нью-Йорк, щоб стати сьомим Ребе ХАБАД і однією з найвпливовіших фігур сучасного єврейства.

Якщо дивитися на біографію не з кінця, а з початку, то її маршрут виглядає вкрай конкретно.

18 квітня 1902 року — народження в Миколаєві; 1909 рік — переїзд родини до Катеринослава після призначення його батька, рабина Леві-Іцхака Шнеєрсона, міським рабином; березень 1915 року — бар-міцва в Катеринославі; листопад 1928 року — весілля у Варшаві; 1933 рік — Париж; 23 червня 1941 року — прибуття в Нью-Йорк; 17 січня 1951 року — офіційне вступлення в роль сьомого Ребе; 12 червня 1994 року — завершення земного життя. Ця послідовність важлива не лише заради дат. Вона показує, що «американський Ребе» виріс з конкретного українського єврейського простору.

Українське коріння цієї історії набагато глибше, ніж просто місце народження

Миколаїв у цій біографії — не випадкове місто з метрики.

По материнській лінії дід Шнеєрсона, рабин Меїр-Шломо Яновський, був головним рабином Миколаєва. По батьківській лінії його батько, рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон, став у 1909 році рабином Катеринослава і пізніше головним рабином міста, де служив десятиліттями. Тобто майбутній Ребе виріс не просто в релігійній родині, а в домі, який знаходився в самому центрі українського міського єврейського життя початку ХХ століття.

Саме тому Україна для нього — не тільки географія народження, але й перша школа суспільного лідерства. Chabad.org прямо пов’язує дитинство Ребе з переїздом родини у велике українське місто Катеринослав, де його батько став духовним лідером місцевої громади.

Вже до бар-міцви в 1915 році Менахем-Мендл був відомий своєю вченістю і благочестям, а сама сімейна середа поєднувала сувору релігійну традицію, громадську відповідальність і інтелектуальну відкритість.

Є і більш драматична українська лінія.

У ранні радянські роки саме його батько виявився однією з найпомітніших релігійних фігур єврейського СРСР. Після від’їзду шостого Ребе з СРСР у 1927 році рабин Леві-Іцхак став, по суті, найпомітнішим прямим спадкоємцем ранніх хабадських Ребе на радянській території, поки не був заарештований у 1939 році. Сам Менахем-Мендл пізніше говорив про нього як про людину, яка взяла на себе відповідальність за поширення юдаїзму в цій країні. Для теми України це принципово: дім Шнеєрсонів у Дніпрі був не просто домом учених, а домом опору духовному розгрому єврейського життя.

Ще один сильний, хоча і менш відомий, український штрих стосується родини вже в роки війни. У матеріалах єврейської громади Дніпра прямо говориться, що Дов-Бер Шнеєрсон, брат Ребе і другий син рабина Леві-Іцхака, був серед жертв нацистів на території психіатричної лікарні в Ігрені під Дніпром. Це важливий момент: Україна в історії родини Шнеєрсонів — не тільки батьківщина і громада, але й простір особистої сімейної трагедії.

Від Катеринослава до Нью-Йорка

Після українського етапу біографія Шнеєрсона виходить у європейський і потім світовий вимір. У листопаді 1928 року він одружився у Варшаві на Хає-Мушці, дочці шостого Любавицького Ребе Йосефа-Іцхака Шнеєрсона. Після цього жив і навчався в Берліні, а в 1933 році переїхав до Парижа. Ця європейська фаза важлива не менше української: вона пояснює, чому в особистості Ребе поєднувалися не тільки хасидська глибина, але й інтерес до науки, техніки, модерної культури і мов.

З Європи він поїхав вже в передвоєнній катастрофі. 12 червня 1941 року він з дружиною сів на корабель Serpa Pinto в Лісабоні, а 23 червня 1941 року, на 28 сивана 5701 року, прибув до Нью-Йорка. Майже відразу після прибуття його тесть, шостий Ребе, поставив його на чолі соціальних і освітніх програм ХАБАД. Це не була ще формальна посада голови руху, але саме тут почалася його організаційна революція.

Формальне лідерство прийшло пізніше.

Після смерті шостого Ребе в 1950 році Менахем-Мендл Шнеєрсон довго опирався прийняттю титулу, але врешті-решт 17 січня 1951 року став сьомим Ребе ХАБАД-Любавич. Джерела сходяться в головному: саме після 1951 року ХАБАД з порівняно невеликого хасидського середовища почав перетворюватися на світову систему, а сам Ребе став центральною фігурою для сотень тисяч послідовників і мільйонів людей, які сприймали його як духовний авторитет далеко за межами вузького хабадського кола.

Чим саме він організував ХАБАД, а не просто «розширив» його

Тут важливо не скотитися в загальну формулу «він зробив ХАБАД світовим».

На ділі механізм був цілком конкретний. Відразу після прибуття в США Ребе був поставлений керувати освітнім і соціальним напрямком роботи руху. Ця робота йшла через Merkos L’Inyonei Chinuch — освітній центр, через Machne Israel — структуру громадської і релігійної мобілізації, і через Kehot — видавничий центр. Сам Ребе вже на початку 1950-х говорив, що його тесть «обрав його» для реалізації завдань Merkos і Machne Israel, а ці інститути не можна дати ослабити.

Іншими словами, ХАБАД при ньому став не просто школою ідей, а системою установ.

Другий елемент — ставка на освіту.

Навіть у ранніх листах і виступах навколо Merkos акцент постійно йде на школи, в тому числі для дівчаток, на молодіжні гуртки, на літературу, на навчання не тільки «своїх», але й максимально широкого єврейського кола. Ще до того, як він став Ребе, ця логіка вже була видна: побудова живої мережі шкіл і навчальних центрів замість пасивного очікування, що люди самі повернуться в традицію.

Третій елемент — шліхут, тобто система посланців.

Ребе не будував централізовану піраміду тільки з Брукліна. Він будував мережу сімей-емісарів, які їхали в конкретні міста і країни і відкривали там місцеві центри. ХАБАД-хаус — це нервовий центр усіх освітніх і громадських програм шаліаха, а сам Ребе постійно вимагав розширювати існуючі центри і відкривати нові там, де живуть євреї. Тому мережа росла не як абстрактний бренд, а як тисячі локальних домів, шкіл, синагог, їдалень, молодіжних програм і кризової допомоги.

Четвертий елемент — вміння перекладати хасидську традицію на мову сучасного світу.

Вже після 1951 року Ребе говорив про роль американського єврейства, про особисту відповідальність, про історичну місію, і при цьому не обмежував роботу однією країною. Його ранні кроки по зміцненню мережі в Північній Африці, а потім більш широке розгортання глобальної системи показують, що він мислив ХАБАД не як громаду «для своїх», а як світову інфраструктуру єврейської присутності.

Результат відомий і кількісно. За даними Chabad.org, сьогодні 4 900 сімей посланців працюють через 3 500 інституцій у 100 країнах і територіях. А Конгрес США в законі про Золоту медаль 1994 року прямо говорив про центр «більше ніж 2 000 освітніх, соціальних і реабілітаційних установ», що виріс навколо його роботи. Це важлива цифра для вашого тексту: світова мережа ХАБАД — не метафора, а інституційний факт.

Що Україна пам’ятає про нього сьогодні

Українська пам’ять про Менахема-Мендела Шнеєрсона тримається не на випадкових публікаціях, а на документах, міській топоніміці, архівних виданнях і живій громадській практиці. І це принципово важливо для такої статті: Україна пам’ятає його не тільки як світового Ребе, але і як свого уродженця, чия біографія починається в Миколаєві і продовжується в Катеринославі, нинішньому Дніпрі. Ця пам’ять сьогодні особливо помітна в двох містах — Миколаєві і Дніпрі, і в кожному з них вона закріплена по-своєму.

Перший і найсильніший шар пам’яті — архівний. Державний архів Миколаївської області опублікував реєстр метричних книг, де прямо вказано, що книга миколаївської синагоги з актовими записами про народження за 1902–1903 роки зберігається як фонд 484, опис 1, справа 1486. Це ще не опублікований акт про народження самого Шнеєрсона, але це точна архівна дорожня карта до нього. Для серйозного дослідження це ключовий аргумент: Україна зберігає не тільки пам’ять про Ребе, але й документальну тканину його походження. Саме тому розмова про його зв’язок з Україною спирається не на перекази, а на реальні архівні фонди. Тут ваш вихідний архівний каркас теж дуже важливий.

Другий шар — меморіально-дослідницький. У 2019 році Державний архів Миколаївської області представив книгу «Наш земляк Ребе Менахем-Мендл Шнеєрсон. Історія родини Лавут-Яновських-Шнеєрсон у Миколаєві». На офіційній сторінці архіву прямо сказано, що в книзі викладені біографії трьох поколінь родини Лавут-Яновських-Шнеєрсон, «долі яких були тісно пов’язані з Миколаєвом», і дано короткий нарис життя і духовної діяльності Сьомого Любавицького Ребе. Це дуже сильна деталь: мова йде не про приватну брошуру ентузіастів, а про публікацію, яку виводить у публічний простір сама державна архівна інституція. Тобто Україна не просто знає, що Шнеєрсон народився в Миколаєві, а оформляє це як частину власної локальної історії.

Третій шар — міська топоніміка, тобто пам’ять, вписана вже не в архівну полицю, а в повсякденну карту країни. У Миколаєві вулиця Шнеєрсона існує як діючий міський адресний об’єкт: це видно по офіційним матеріалам Управління освіти Миколаївської міськради, де фігурує «вул. Шнеєрсона (Карла Лібкнехта)». Для статті це важливо не тільки як формальний факт перейменування, але і як знак того, що ім’я Ребе стало частиною повсякденної міської реальності — не зовнішнім, а місцевим, миколаївським ім’ям. У вашому архівному тексті окремо зафіксовано і те, що перейменування стосується 19 лютого 2016 року і оформлено міським розпорядженням.

Але якщо Миколаїв зберігає перш за все місце народження і архівну пам’ять, то Дніпро сьогодні зберігає вже живу і діяльну пам’ять про Шнеєрсона. Тут його ім’я присутнє не тільки в розповідях про родину, але і в міському середовищі. У Музею історії Дніпра є окрема сторінка про вулицю Менахема-Мендела Шнеєрсона, де вказана дата перейменування — 26 листопада 2015 року. На цій же музейній сторінці дається розгорнута біографічна довідка: народження в Миколаєві, переїзд родини в Катеринослав, служіння його батька в місті, початок лідерства в ХАБАД у 1951 році і роль Шнеєрсона в створенні інституту посланців. Це вже не тільки внутрішня релігійна пам’ять, а частина офіційно доступної міської історичної навігації.

Ще важливіше, що ім’я Шнеєрсона в Дніпрі існує не як музейна табличка, а як частина діючої єврейської інфраструктури. Офіційна сторінка єврейського ліцею №144 імені Леві-Іцхака Шнеєрсона вказує його адресу як 1 Menachem-Mendel Shneerson St., Dnipro, а також нагадує, що школа переїхала на цю вулицю ще в 1993 році, коли колишня вулиця Мініна отримала нове ім’я. Це означає, що ім’я Шнеєрсона вбудовано не тільки в пам’ять, але і в повсякденне освітнє життя дніпровської єврейської громади. Кожен день воно існує там як реальна адреса школи, а не просто як меморіальна формула.

Четвертий шар — громадська пам’ять, і ось тут Дніпро особливо показовий. У квітні 2025 року в синагозі «Альтер Шул» пройшов фарбренген до 123-ї річниці з дня народження Менахема-Мендела Шнеєрсона. У матеріалі громади сказано, що подія була присвячена саме річниці народження Сьомого Любавицького Ребе, а рабин Адам Смілянський окремо нагадав, що саме завдяки Ребе його особистим шаліахом у Дніпрі став Шмуель Камінецький, створивши сучасну громаду міста. Тобто пам’ять про Шнеєрсона в Україні тут живе не тільки як повага до минулого, але і як пояснення походження самого сучасного дніпровського єврейського світу.

У січні 2026 року Дніпро знову позначив цю пам’ять вже в ще більш масштабній формі. У центрі «Менора» пройшов великий фарбренген до Юд Шват, присвячений 75-й річниці того моменту, коли Менахем-Мендл Шнеєрсон прийняв на себе керівництво єврейським народом і титул Любавицького Ребе. У публікації DJC окремо підкреслюється, що на цьому вечорі головний рабин Дніпра Шмуель Камінецький розповідав, як він прибув у місто в 1990 році за прямим дорученням Ребе для відродження єврейського життя. Це дуже важлива сцепка: в Україні Шнеєрсона пам’ятають не тільки як людину минулого, але і як того, чиї рішення продовжують працювати через нинішніх рабинів, школи і інституції.

Є і ще один рівень — освітній. Вже 1 лютого 2026 року в єврейському ліцеї Дніпра пройшли спеціальні заходи до Юд Шват, де школярам нагадували, що саме в цю дату згадують Шостого Любавицького Ребе і відзначають початок лідерства Сьомого Любавицького Ребе Менахема-Мендела Шнеєрсона, «чиє вчення і сьогодні продовжує надихати єврейський народ у всьому світі». Це особливо сильний штрих: пам’ять про нього в Україні передається не тільки через дорослих і архівістів, але і через шкільне середовище, тобто стає частиною виховання нового покоління українських євреїв.

Тому правильніше всього сформулювати так. Україна сьогодні пам’ятає Менахема-Мендела Шнеєрсона відразу в кількох режимах. Миколаїв зберігає його як архівний факт, сімейну історію і міське ім’я. Дніпро зберігає його як частину своєї міської карти, діючої освітньої інфраструктури і живої релігійної пам’яті. І це, мабуть, найважливіший висновок: пам’ять про Шнеєрсона в Україні не зводиться до однієї меморіальної дошки або однієї архівної довідки. Вона існує одночасно в документах, в книгах, на карті міста, в назвах вулиць, в адресах шкіл, в фарбренгенах, в шкільних програмах і в мові сучасної громади.

ХАБАД у сучасній Україні

Сучасний ХАБАД в Україні — це не один центр і не одне гучне прізвище, а розгалужена мережа громад, шкіл, синагог, гуманітарних проектів і рабинів-посланців, які почали приїжджати в країну відразу після розпаду СРСР.

Саме в 1990-ті роки в Україну один за одним прибули шаліахи Любавицького Ребе, і з цього моменту почалося не просто «відродження релігійного життя», а системне відновлення єврейської інфраструктури: від дитячих садків і шкіл до громадських центрів, єшив, програм допомоги літнім і підтримки сімей. Для розуміння спадщини Менахема-Мендела Шнеєрсона це принципово: його модель ХАБАД не залишилася американською або ізраїльською історією, а буквально повернулася на землю, де пройшли його дитинство і юність.

Головним опорним центром цієї мережі став Дніпро. Саме сюди в 1990 році Ребе направив рабина Шмуеля Камінецького і його дружину Хану як своїх посланців. З тих пір Камінецький став однією з центральних фігур єврейського відродження в Україні. Його приїзд у Дніпропетровськ фактично відкрив нову епоху для міської громади: навколо нього почала вибудовуватися велика інституційна структура, яка пізніше перетворила Дніпро в один з найсильніших центрів ХАБАД у Східній Європі. В українській хабадській карті Дніпро — це не просто одне з міст, а фактичний організаційний вузол, з якого багато років йшли освітні, гуманітарні і координаційні процеси.

Одночасно з цим почала вибудовуватися і північно-східна лінія. У Харкові з вересня 1990 року живе і служить рабин Мойсей Московіц. Його приїзд джерела пов’язують з початком повернення хоральної синагоги і відновленням шкільної і громадської інфраструктури. Для харківської громади це був не просто приїзд нового духовного лідера, а старт реальної інституційної збірки громади після радянського розриву. У Житомирі в 1992 році, одночасно з поверненням синагоги, прибула родина молодого рабина Шломо Вільгельма. З часом саме Житомир став одним з головних центрів західно- і центральноукраїнського єврейського простору, а сам Вільгельм — однією з помітних фігур у хабадській і освітній житті країни. Ці дві лінії — харківська і житомирська — добре показують, що ХАБАД в Україні не будувався тільки навколо столиці або навколо Дніпра. Він відразу ріс як мережа сильних регіональних громад.

Особливе місце займає Київ, де потрібно розрізняти відразу кілька важливих фігур і напрямків. З одного боку, Федерація єврейських громад України вказує, що рабин Рафаель Рутман став посланцем Ребе в Україні в 1993 році, а в Києві брав участь у створенні двох шкіл і молодшого рабинського коледжу. Це дуже важлива лінія саме інституційного будівництва: мова йде про київську освітню базу ХАБАД, яка почала оформлятися вже в перші пострадянські роки. У столиці сьогодні діє і громада Kedem, яку очолює Пінхас Вішедський, раніше працював у Донецьку. Тобто Київ — це не один центр, а вузол, де перетинаються різні хабадські лінії, громади і керівники.

З іншого боку, окремо і обов’язково в цьому розділі потрібно назвати Моше Асмана. Він пов’язаний з київською хабадською середою і з Бродською синагогою, яка в останні роки стала одним з найпомітніших символів єврейського життя столиці. Асман — одна з найпублічніших і впізнаваних фігур єврейської України, особливо після початку повномасштабної війни. Саме через нього київська лінія ХАБАД вийшла далеко за межі внутрішнього громадського життя: в гуманітарну роботу, в міжнародні звернення, в публічне представництво українського єврейства. Його не можна ставити просто в один ряд з міськими рабинами як ще одного регіонального посланця. У сучасній українській реальності Асман — це вже окремий столичний і загальнонаціональний рівень.

Південний і центральний напрямок мережі теж складався поетапно.

У Запоріжжі рабин Нохум Ерентрой, після роботи в Мінську і Дніпрі, був призначений головним рабином області в 1997 році. У Кременчуці рабин Шломо Саламон приїхав в Україну в 1998 році і став рабином міста. В Одесі одним з ключових лідерів півдня став рабин Авраам Вольф: з 1992 по серпень 1998 року він був рабином Херсона, а потім у серпні 1998 року очолив одеську об’єднану єврейську громаду. Ця біографія особливо показова, тому що демонструє не статичність, а рух всередині української мережі ХАБАД: посланці працювали в одному місті, а потім переходили в інше, посилюючи вже більш великі центри.

Після цього мережа продовжила розширюватися на початку 2000-х років. У Полтаві рабин Йосеф Сегал живе і служить з 4 липня 2001 року. У Кривому Розі рабин Лерон Едері працює з 2002 року. У Чернівцях рабин Менахем-Мендл Гліцштейн у 2003 році був направлений в Буковину як головний рабин Чернівецької області, а вже в 2004 році організував створення громади і відновлення синагоги. У Сумах рабин Йехіель Левитанський переїхав у 2004 році і став головним рабином міста. Всі ці імена важливі не як довідник заради довідника, а як доказ масштабу: до початку 2000-х ХАБАД в Україні вже був не серією окремих місій, а стійкою національною системою присутності.

Не можна забувати і про схід країни. У Луганську рабин Шалом Гопін приїхав у 1999 році, після чого в регіоні були відкриті школа, дитячий садок та інші програми. Це особливо важливо в історичній перспективі: ХАБАД в Україні встиг укоренитися і в тих регіонах, які пізніше опинилися в епіцентрі війни і окупації. Тому сучасна карта ХАБАД в Україні — це не тільки карта діючих синагог, але і карта втрачених, евакуйованих або зруйнованих центрів, за якими все одно стоять конкретні сім’ї шаліахів і десятиліття роботи.

Якщо зібрати цю картину цілком, видно головне. ХАБАД у сучасній Україні — це мережа, яка будувалася хвилями: 1990–1992 роки дали перші ключові міста — Дніпро, Харків, Житомир; 1993–1999 роки посилили Київ, Запоріжжя, Кременчук, Одесу, Луганськ; 2001–2004 роки розширили присутність на Полтаву, Кривий Ріг, Чернівці і Суми. І поруч з цією широкою регіональною картою стоїть особлива київська фігура Моше Асмана, який представляє вже не просто один міський центр, а публічне обличчя значної частини українського єврейства в воєнний час.

Саме так цей розділ і повинен звучати: не як загальний абзац про «відродження ХАБАД», а як жива карта людей, сімей, міст і дат. Тому що в українському випадку ХАБАД — це перш за все мережа конкретних посланців, які приїхали в конкретні міста і роками заново збирали єврейське життя.

Київ і Моше Асман: окрема лінія всередині сучасної єврейської України

Якщо Дніпро в історії сучасного ХАБАД в Україні — це головний інституційний центр, то Київ і Моше Реувен Асман — це зовсім інший, окремий рівень.

Асман важливий не тільки як столичний рабин і не тільки як людина, пов’язана з Бродською синагогою. Він став однією з найпомітніших публічних фігур єврейської України взагалі: з релігійної, гуманітарної, медійної і частково дипломатичної точки зору. І саме тому в тексті про ХАБАД у сучасній Україні його не можна залишати в статусі «ще одного київського рабина».

Його біографія сама по собі пояснює, чому він так сильно вибивається з загального ряду. За даними його офіційного офісу Моше Асман народився в 1966 році в Ленінграді, в юності був пов’язаний з рухом радянських відмовників, а в підлітковому віці навіть був публічно названий радянською пресою «ворогом радянської влади». У 1987 році він зміг виїхати в Ізраїль, де навчався в хабадській єшиві, а пізніше служив капеланом в ЦАХАЛ і працював з проектом Children of Chernobyl, що допомагав дітям з зони Чорнобиля. Для ізраїльського читача це особливо важливо: Асман — це не тільки український рабин, але і людина з ізраїльським досвідом, який потім знову повернувся в простір колишнього СРСР вже як релігійний лідер і організатор.

Ключова дата для українського сюжету — 1995 рік.

Саме тоді за офіційною біографією його офісу, Асман був направлений в Київ, щоб повернути єврейській громаді історичну Бродську синагогу і заново зібрати навколо неї повноцінне громадське життя. Синагога була побудована в 1898 році, в радянський час втрачена для релігійного життя, а після розпаду СРСР стала об’єктом боротьби за повернення єврейській громаді. Асман прийшов туди не на готову площадку: театр ще залишався в будівлі, повноцінної громадської інфраструктури не було, і завдання полягало не просто в тому, щоб «відкрити синагогу», а в тому, щоб перетворити її в реальний релігійний і громадський центр Києва.

Це дуже важливий момент. У випадку Асмана Бродська синагога — не просто місце служби. Це його головний київський проект і символ.

Після того як театр виїхав з будівлі в 1997 році, Асман очолив відновлювальні роботи, і через три роки синагога знову відкрилася. Він прямо пояснював свій задум так: він не хотів будувати «європейську музейну синагогу», він хотів зробити єврейський дім і єврейський громадський центр. Саме ця формула і робить його особливою фігурою: він мислив київську громаду не як фасадну релігійну інституцію, а як живий центр, здатний зібрати людей, повернути їм практичний зв’язок з єврейством і вибудувати систему допомоги, освіти і ідентичності.

Навколо Бродської синагоги при Асмані дійсно виросла не тільки молитовна, але і соціальна середа.

З 1995 року він разом з родиною займався відновленням київського єврейського життя через громадські програми, шкільну освіту, харчування для нужденних, релігійні служби і інфраструктуру допомоги. Навіть якщо частина цих формулювань виходить від його власної команди, незалежні медіа підтверджують загальний вектор: Бродська синагога при Асмані стала не просто місцем богослужіння, а повноцінним центром київської єврейської громади. Це важливо для розділу про сучасний ХАБАД: тут видно типову хабадську логіку — не окремо «рабин», окремо «синагога», окремо «соцдопомога», а все відразу, в одному вузлі.

Після 2014 року його роль стала ще ширше. Саме після анексії Криму і початку війни на Донбасі Асман створив поселення Анатевка під Києвом — як місце для єврейських сімей, що стали внутрішніми переселенцями.

Проект був названий на честь відомого містечка з світу Шолом-Алейхема, але був укорінений в українській реальності: це було не літературне прикрашення, а реальна відповідь на хвилю вимушеного переселення. В Анатевці з’явилися будинки, дерев’яна синагога, школи і простір для сотень людей. Для розуміння масштабу фігури Асмана це дуже важливо: він виявився не тільки рабином міської синагоги, але і творцем окремого громадського поселення для євреїв, вибитих війною з звичного життя.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році саме ця здатність швидко переводити релігійну громаду в режим екстреного порятунку зробила Асмана однією з найпомітніших фігур єврейської України.  Бродська синагога, що обслуговує київську громаду ХАБАД-Любавич, стала транзитним пунктом для євреїв, що рятувалися з районів боїв, а сам Асман був людиною, що стояла за евакуаційними зусиллями. Його офіційний офіс сьогодні заявляє, що структура під його керівництвом допомогла евакуювати більше 40 000 українців і продовжує вести масштабну гуманітарну роботу; цю цифру краще подавати саме як оцінку його офісу, але сам факт широкої евакуаційної і гуманітарної діяльності підтверджується і незалежними публікаціями.

Саме в цей період Асман вийшов з рамки чисто релігійного лідера і став медійним обличчям значної частини українського єврейства.

За останні три десятиліття він спочатку вів київську громаду, а потім став помітною фігурою вже на загальнонаціональному рівні; під час повномасштабної війни він їздив на передову, виступав з міжнародними зверненнями, бував у Вашингтоні і за кордоном піднімав тему російської агресії проти України. Його фронтові поїздки, вірусні відео підтримки і його роль людини, яка зробила громаду центром допомоги не тільки для євреїв, але і для цивільних структур і нужденних взагалі. Для вашої статті це найсильніший штрих: Асман — не кабінетний рабин і не внутрішній комунальний адміністратор, а польовий, військовий, гуманітарний і публічний лідер.

Є і ще один важливий аспект — його місце в системі військового і громадського представництва.

В квітні 2023 року церемонія призначення рабина Давида Мілмана капеланом для єврейських військовослужбовців України проходила саме в офісі Асмана в Бродській синагозі. Це символічно: київська площадка Асмана стала не тільки місцем молитви і допомоги біженцям, але і точкою, звідки єврейське релігійне життя стикається з українською армією і державною системою військового служіння. Для розділу про ХАБАД у сучасній Україні це дуже цінна деталь, тому що вона показує, як громада вбудувалася в реальність воюючої країни.

Саме тому про Моше Асмана в розділі про сучасний ХАБАД в Україні краще писати не однією строкою, а як про окреме явище. Він поєднує в собі кілька ролей відразу: хабадського рабина за походженням і школою, відновлювача Бродської синагоги, творця київського громадського центру, ініціатора Анатевки, організатора евакуації і гуманітарної допомоги під час війни, а також одного з найпомітніших міжнародних голосів українського єврейства. Якщо Дніпро дає ХАБАДу в Україні його інституційний хребет, то лінія Асмана дає йому столичне, публічне і багато в чому людське обличчя.

Чому це важливо саме зараз

Для Ізраїлю і світового єврейства історія Шнеєрсона — це не тільки історія одного генія, але і історія того, як єврейське життя вміє повертатися з майже повного руйнування.

Миколаїв, Катеринослав, радянські переслідування, війна, вигнання, еміграція — все це могло залишитися тільки трагічним розповідом про втрачений світ. Але у випадку Шнеєрсона сталося інше. З українського єврейського досвіду виросла глобальна релігійна мережа; а через десятиліття ця мережа сама повернулася в Україну — вже у вигляді рабинів, шкіл, громад і меморіальної роботи.

Саме тому формула може бути жорсткою і ясною: Менахем-Мендл Шнеєрсон — не просто великий єврейський лідер,  народжений на території нинішньої України. Він був людиною, чия сімейна, духовна і рання суспільна біографія виросла з українського єврейського простору; а його спадщина сьогодні знову присутня в Україні і як пам’ять, і як жива інституційна мережа.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8075
#новини #купкаізраїль