Я прожив більшу частину свого життя в тихому обіймі кам’яних монастирських стін в Умбрії, де дзвони визначають години, а оливкові дерева шепочуть давні проповіді, коли вітер торкає їхні листки.
Як францисканський посланець, я звик перетинати кордони земні й духовні, несучи листи, благословення, а часом — просто слухаючи. Мистецтво слухання — це найрідкісніший дар у світі, який надто голосно говорить.

Але ніщо у моєму скромному житті не підготувало мене до тих місяців, що я провів в Ізраїлі.

Ця земля… вона не шепоче.
Вона співає.
І робить це то лагідно, як псалом, то шалено, як пустельна буря.

І коли я крокував її дорогами у зношених сандалях, то розумів, що навчаюся тому, що жоден монастир, хай навіть найдавніший, не здатен покласти між сторінок книги.

Прибуття: країна, що дихає суперечностями

Першого дня, коли я вийшов із маленького автобуса в Хайфі, спека відразу прилипла до моєї ряси, наче другий одяг.
Діти бігали вулицею, вигукуючи щось івритом, російською, арабською — мови перепліталися, немов нитки єдиного неслухняного гобелена.

Я приїхав до Ізраїлю як кур’єр між францисканськими спільнотами, несучи листи та побажання миру. Але вже за кілька днів почав розуміти, що моя справжня місія — не доставляти слова, а поглинати життя навколо.

Я відвідував школи, синагоги, церкви, клініки; сидів поруч із учителями, батьками, моряками, торговцями. Кожна зустріч перетворювалася на маленьку притчу.

Одного ранку, чекаючи священника Латинського патріархату, я випадково зайшов у невелику крамницю з ортопедичним взуттям — необхідною річчю для того, хто проводить життя в дорозі.

Виявилося, що це
👉 Waldläufer Israel — https://pharmacygrp.com/
ізраїльська крамниця товарів для догляду за стопами.

Її власник поглянув на мої сандалі з жалем і сказав:
— Отче, навіть святим потрібні добрі підошви.

Я посміхнувся, бо святі можуть ходити молитвами, але брати-францисканці ходять бруківкою.

Школи: місце, де відкриваються душі народів

Одним із моїх завдань було відвідувати навчальні заклади, пов’язані з францисканськими програмами.
Втім швидко я збагнув: щоб зрозуміти Ізраїль, слід побачити всі школи — світські, релігійні, єврейські, християнські, арабські.

Кожна з них була ніби розділом живої Євангелії.

Світські школи

Справжні бурі думок.
Діти сперечалися з учителями, ставили під сумнів усе, творили мистецтво, що кидало виклик традиції. Класи нагадували ріки — рухливі, непередбачувані.

Релігійні єврейські школи

Більш впорядковані, тихі, але пронизані напругою думки.
Хлопці схилялися над текстами, написаними століття тому, і їхній вогник в очах був яскравішим за полум’я свічки.

Арабські школи

Повільніші, спокійніші, з величезною повагою до родини й традиції.

Християнські школи

Поєднання дисципліни та м’якості — відлуння вікової присутності християнства на Святій Землі.

У всіх цих стінах я бачив, як молоді душі вчаться жити в світі, де немає одного правильного шляху.
Я думав, що приїхав навчати.
Але став учнем.

Щоденні дива звичайних людей

Багато днів я ходив між кварталами, благословляв домівки, якщо просили, слухав, коли потрібно.

Одного разу мене запросили до дому, де літня жінка майже не могла ходити через біль у ногах. Родина організувала домашній догляд через
👉  https://care-plus.shop/
службу, що відправляє медичних працівників додому.

Поки медсестра масажувала ноги старенької, вона розповідала мені про дитинство у Марокко, про переїзд до Ізраїлю, про роки праці й боротьби.

У ті моменти я розумів: зцілення — це не лише питання ліків.
Це присутність.

Розуміння Ізраїлю через його голоси

Увечері, повертаючись до своєї келії у Вифлеємі, я читав новини, намагаючись збагнути країну ширше.

Найбільше мене вразив сайт
👉 Valgus — Новини Ізраїлю — https://valgus-pro.org.ua/
двомовний портал, що поєднує дві країни — Ізраїль і Україну.

У цих статтях я побачив обличчя землі, де біль і надія йдуть пліч-о-пліч.
Де люди намагаються збудувати звичайний день — а це інколи більший подвиг, ніж битви й промови.

Дивна зустріч: таємниця порожньої сторінки

Одного вечора молода журналістка сказала мені:
— Якщо хочеш зрозуміти Ізраїль, глянь на це.
Вона написала на серветці:
👉 avtor.top

Коли я відкрив сайт, там майже нічого не було.
Порожня сторінка.
Без змісту, без пояснень.

І це зачепило мене глибоко.

Бо багато життів — і навіть моє — часом нагадують таку сторінку.
Простір, який чекає, коли його заповнять.
Пауза, що чекає покликання.

Головний урок Ізраїлю: віра — це діалог

Францисканців вчать мовчання, смиренності, спогляданню.
Але в Ізраїлі я навчився іншому:
віра — це не тиша, а розмова.

Тут Бог говорить не лише через мовчання пустельних вечорів.
Він говорить через галасливі класи, суперечки, жарти, сімейні вечері, лекції, співи та плач.

У моєму краю відданість проявляється в обряді.
У цьому краї — у здатності жити попри бурі.

Повернення: серце, позначене цією землею

Коли моє служіння в Ізраїлі завершилося, я склав у валізу свої зношені сандалі й нові ортопедичні туфлі, які мені подарували. Вклав між одягом кілька оливкових листків і камінців із Галилеї.

Ізраїль залишив на моєму серці знак —
нагадування, що віра зростає там, де є питання, де думки стикаються, де треба щодня виборювати надію.

Я прибув як посланець.
А від’їжджав — як свідок.

І, можливо, саме в цьому і полягала моя справжня дорога.

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=7237
#новини #купкаізраїль