#новини

Текст Олександра Хари (укр.) (ZN.UA, 21 січня 2026) — це не про «подобається/не подобається Трамп». Це аналіз механіки: чому ідея «зібрав Раду Миру, призначив відповідальних, оголосив кінець війни» звучить переконливо на прес-конференції, але майже не працює там, де конфлікт живе роками і живиться страхом, ненавистю та вигодою.

Головна думка автора проста і неприємна: мир не з’являється від гучної назви і красивої схеми управління. Мир з’являється, коли є інструменти, які змушують сторони змінювати поведінку — і коли у сторін взагалі є мотивація це робити.

У тексті описується «Рада Миру» Трампа як заміна звичній міжнародній архітектурі (ООН та пов’язаним механізмам). На старті це подається як «прагматична альтернатива»: менше бюрократії, більше «здорового глузду», відмова від інститутів, які «часто провалювалися».

Але далі автор підкреслює: у такого проєкту проблема навіть не в лозунгах, а в порожніх місцях у статуті.

Якщо у інституту немає реальних процедур раннього попередження, медіації, верифікації, превентивної дипломатії, якщо не прописано, хто і як реагує на порушення — це не миротворчий механізм. Це вітрина.

Можна написати місію в стилі «зміцнювати стабільність» і «забезпечувати тривалий мир», але війна не читається очима місії. Війна читається очима «що буде, якщо я порушу домовленість?» і «хто мене зупинить?».

Газа як тест на реальність: «мир» на декларації і «мир» на землі

Автор бере приклад Гази як перший публічний кейс: Трамп оголошує про «закінчення війни», з’являється багаторівнева конструкція управління — від «вищого органу» до регіональної виконавчої структури і навіть «національного комітету» для адміністрування.

З вигляду все схоже на систему.

Але Хара показує, що вже через короткий час реальність починає гризти цю систему по шматках: Ізраїль завдає ударів, спалахують зіткнення, ХАМАС оголошує про вихід з домовленостей, фіксуються нові бойові епізоди навіть після запуску наступної фази плану.

І тут важливий тезис: конфлікт «нульової суми» не можна вимкнути політичною кнопкою.

Коли дві сторони думають так: «або ми виграємо, або нас знищують», будь-яка спроба нав’язати «пауза = мир» перетворюється на тимчасову паузу, яку кожна сторона використовує під свої завдання. Без примусу і без прозорого контролю пауза стає тактичним вікном, а не розв’язкою.

Персоналізація замість інституту: чому схема тримається на одній людині

Одна з найжорсткіших частин тексту — про принцип управління.

Хара описує, що голова Ради Миру (тобто Трамп) отримує довічну роль і фактично одноосібний контроль над членством. У такій логіці інститут стає продовженням особистості.

Це критично з двох причин.

По-перше, якщо членство і рішення залежать від політичної волі одного лідера, це вбиває довіру решти гравців. Вони не знають, це правила чи настрій.

По-друге, така система слабо переживає кризи. Інститути створюються саме для того, щоб працювати, коли людям погано, коли емоції і амбіції лізуть наверх. А тут, за версією автора, все побудовано навколо его і імпровізації.

У результаті Рада Миру виглядає не як заміна ООН, а як політична сцена, де головний інструмент — доступ до столу переговорів і право на включення/виключення.

Найбільш токсична деталь: агресор як «гарант» і учасник «миротворчості»

Далі автор переносить модель на Україну — і тут, за його логікою, з’являється системна помилка, яку неможливо «підправити косметикою».

Якщо в «раду» по українському напрямку включають Росію, то держава-агресор перестає бути стороною, яку треба примушувати, і перетворюється на учасника, якому дають статус «підтримуючого мир» або навіть «гаранта».

Це не просто суперечка про формулювання.

Це зміна ролі.

Те, що мало бути механізмом зупинки агресії, перетворюється на механізм торгу з агресором — і саме тому, пише автор, схема приречена на провал, поки параметри війни не зміняться фундаментально.

Чому «припинення вогню» без передумов не працює

Хара досить детально пояснює, які передумови взагалі потрібні, щоб припинення вогню стало чимось більшим, ніж пауза.

Потрібно, щоб одна зі сторін або програла, або визнала недосяжність цілей, або вперлася в межу ресурсів (економічних, демографічних, внутрішніх політичних). Інакше у неї немає причин відступати від максималістських цілей.

В українському кейсі автор виходить з того, що Кремль продовжує вірити в можливість нав’язати Україні фактичну капітуляцію, а значить буде тягнути час, домагатися поступок, продавати «мир» як інструмент тиску.

Звідси і висновок: «мир через торгівлю» і м’які економічні конструкції не спрацьовують з авторитарними режимами, які готові платити людськими і матеріальними ресурсами заради геополітичної мети.

У тексті окремо звучить думка, що ресурсна інерція війни у Росії залишається високою (на горизонті мінімум рік-два), а також є розрахунок на підтримку Китаю і на те, що Вашингтон не буде вести жорстку лінію тиску саме по українському треку.

«Гарантії як стаття 5» і реальність: обіцянки без парасольки і без автоматизму

Хара чіпляється за одну з найчутливіших тем: коли в планах звучить «гарантії безпеки, подібні статті 5», це звучить як НАТО.

Але по суті це може виявитися набором політичних обіцянок без ядерної «парасольки» стримування, без автоматизму колективної відповіді, без жорстких зобов’язань і заздалегідь прописаного механізму реакції.

Тобто це не гарантія, а декларація готовності допомагати за певних умов.

Автор прямо ставить питання: якщо навіть при нинішніх форматах допомоги Трамп вже блокував військові пакети і уникав публічного тиску на путіна, що буде в момент нового порушення «миру» Росією?

І відповідає досить похмуро: прогнозовано. Якщо немає інструментів примусу, перспектива успіху зникає.

«Справедливий мир» vs «мир як компроміс ціною суверенітету»

Ще один блок — про справедливість.

Автор нагадує, що міжнародний порядок десятиліттями тримався на недоторканності кордонів, суверенітеті і рівності держав. І якщо «мирний план» обходиться без теми звільнення окупованих територій, покарання військових злочинців і компенсацій, він не виглядає справедливим.

У тексті окремо звучать приклади того, як «перепідтвердження суверенітету України Росією» виглядає абсурдно саме по собі — і як за такими формулами можуть йти реальні обмеження суверенітету: чисельність армії, без’ядерний статус, режими спільного використання стратегічних об’єктів на кшталт Запорізької АЕС.

Тобто «мир» може бути оформлений так, що Україна формально залишається державою, але стає державою з обмеженими можливостями захищатися і приймати рішення.

І саме тому автор протиставляє «мир як відсутність стрільби» і «мир як стійкий порядок», цитуючи підхід, де мир — це інститути, норми і механізми, які запобігають поверненню насильства, а не тільки пауза.

Історична рамка: чому мир — це інститути, а не клуб

У другій половині тексту Хара розширює кут: він нагадує, що людство століттями шукало способи обмежувати війну.

Гроцій і принцип «договори повинні дотримуватися».

Вестфальський мир і визнання суверенітету.

Ідеї колективної безпеки (аж до примусу силою).

Ліга Націй, потім ООН.

Європейська архітектура після Другої світової і роль НАТО.

Сенс цього екскурсу не академічний. Автор каже: діючі інститути недосконалі, але вони вибудовували передбачуваність. А передбачуваність — це зниження хаосу.

Якщо замість цього з’являється структура, схожа на «комісію» для врегулювання конфліктів (автор навіть порівнює це з мафіозною комісією 1930-х, тільки у світі, де у держав є зброя масового ураження), то це не посилення безпеки. Це імітація управління ризиками.

Геополітичний висновок: Трамп як фактор хаосу, Європа як центр тяжіння

У фіналі автор пов’язує Раду Миру з більш широкою поведінкою Трампа: конфронтація з ЄС, розмови про анексію/купівлю Гренландії, удари по довірі до НАТО, спроби замінити союзницьку систему логікою угод.

Навіть якщо дивитися цинічно, в політичному реалізмі менше хаосу вигідніше.

І тут він виходить на практичний висновок для України: розраховувати на «добру волю» Вашингтона при Трампі ризиковано, тому що рішення будуть ситуативними, а значить єдиний стійкий центр тяжіння — Європа, яку обставини можуть змусити перебудовуватися так, що Україна стане критично важливим елементом її безпеки.

І це якраз те місце, де текст «від Гази до України» повертається до нашої реальності в Ізраїлі: будь-які «швидкі плани» по регіону, не підкріплені механізмами, майже гарантовано залишають більше невизначеності, ніж ясності.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency

Оригінальний Текст Олександра Хари (укр.) (ZN.UA, 21 січня 2026) – https://zn.ua/ukr/WORLD/chomu-plani-trampa-ne-pratsjujut-vid-hazi-do-ukrajini.html

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=7796
#новини #купкаізраїль