#новини

Лекція у Львові про єврейський світ у житті та творчості Івана Франка стала приводом ширше поглянути на одну з складних тем українсько-єврейської історії. Франко жив у Галичині, де українці, євреї та поляки не просто сусідили, а щоденно впливали один на одного — через міста, ринок, літературу, політику, релігію, бідність, конфлікти та пам’ять.

Лекція у Львові як привід поговорити про більше

13 червня 2026 у Львові – культурно-просвітницька зустріч-лекція «Єврейський світ у творчості та житті Івана Франка».

Її організовує Єврейська релігійна громада прогресивного юдаїзму «Тейва». Місце проведення — Почесне консульство Держави Ізраїль у Західному регіоні України, Львів, вулиця Газова, 36/3. Спікером – Богдан Тихолоз — відомий франкознавець, літературознавець і директор Дому Франка, Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Але сама зустріч тут важлива не тільки як культурна афіша.

Вона дає хороший привід повернутися до теми, яку часто або згладжують, або спрощують: Іван Франко і єврейський світ Галичини.

Для українського читача Іван Франко — один з головних класиків національної культури. Для багатьох ізраїльтян його ім’я може бути майже незнайомим. А між тим через Франка можна побачити не тільки українську літературу, але й цілий пласт спільної українсько-єврейської історії.

Його називали “Каменяр” (укр.) (Каменяр — робітник, що обтесує камені) — за образом людини, яка розбиває скелю і відкриває дорогу вперед. В українській культурі цей образ став символом праці, боротьби, наполегливості та руху до свободи.

Це історія Львова, Дрогобича, Борислава, Нагуєвичів, галицьких міст і містечок.

Це історія регіону, де українці, євреї та поляки століттями жили поруч. Не в простій листівці про «дружбу народів», а в реальному житті — з взаємним впливом, торгівлею, бідністю, конкуренцією, релігійною дистанцією, політичними суперечками, стереотипами та культурним обміном.

Саме така розмова важлива для рубрики «Історія і Факти». Не святкова легенда. Не обвинувальний лозунг. А спроба зрозуміти, як все було влаштовано насправді.

Факт перший: Франко виріс не в мононаціональному світі

Іван Франко народився в 1856 році в селі Нагуєвичі, недалеко від Дрогобича. Це була Галичина — тоді частина Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії.

Сьогодні це Західна Україна.

Але для розуміння Франка важливо пам’ятати: Галичина його часу не була однорідною. У містах і містечках поруч жили українці, поляки, євреї, німці, австрійські чиновники, ремісники, селяни, торговці, священики, рабини, вчителі, адвокати, журналісти та політичні активісти.

Дрогобич, де Франко навчався, був не просто українським містом.

Це було місто з сильним єврейським присутністю, з торгівлею, ремеслами, релігійним життям, міською бідністю та соціальними контрастами. Львів, де Франко працював, писав, сперечався і помер, був ще більш складним простором — українським, польським, єврейським, австрійським, багатомовним і політично напруженим.

Тому, коли ми говоримо про «єврейський світ» у житті Франка, мова йде не про окрему тему збоку.

Єврейське життя було частиною тієї середовища, в якій він формувався.

Він бачив її в містах, на ринках, у школах, у побуті, у політиці, у розмовах про гроші, бідність, працю, справедливість і майбутнє народів Галичини.

І це відразу змінює підхід до теми.

Франко не «додавав євреїв» у свої тексти для колориту. Він писав про світ, де євреї були реальною і помітною частиною суспільства.

Чому це важливо для Ізраїлю

Для ізраїльської аудиторії така тема може звучати особливо близько.

Багато сімей в Ізраїлі мають коріння в містах Східної Європи. Для когось Львів, Дрогобич, Борислав, Самбір, Стрий, Коломия або Тернопіль — це не просто назви на карті, а місця сімейної пам’яті.

Іноді ця пам’ять пов’язана з довоєнним єврейським життям.

Іноді — з Голокостом.

Іноді — з радянським часом, еміграцією, репатріацією та розривом з минулим.

Франко допомагає побачити більш ранній шар цієї історії. До катастроф XX століття. До радянського стирання пам’яті. До сьогоднішньої війни росії проти України.

Він показує Галичину як простір, де українська та єврейська історії були переплетені задовго до появи сучасних держав України та Ізраїлю.

Факт другий: єврейські персонажі у Франка — це дзеркало галицького суспільства

Єврейські персонажі в творах Франка з’являються не випадково.

Вони пов’язані з тими соціальними питаннями, які хвилювали письменника: бідність, гроші, експлуатація, влада, праця, залежність, місто, торгівля, освіта, національне пробудження та справедливість.

Особливо важливий Борислав.

У другій половині XIX століття Борислав став одним з центрів нафтовидобутку в Галичині. Це був світ різких соціальних контрастів. Сюди приходили робітники, підприємці, дрібні посередники, люди без землі, люди без захисту, люди з надією швидко розбагатіти і люди, яким залишалося тільки продавати свою працю.

Франко бачив Борислав як символ нового капіталістичного порядку.

І в цьому світі єврейські персонажі часто займають місця торговців, орендарів, посередників, підприємців, дрібних ділків, міських жителів. Але читати це тільки як «зображення євреїв» було б помилкою.

Франко описує не ізольовану єврейську громаду.

Він описує систему відносин.

Хто володіє грошима.

Хто працює.

Хто залежить.

Хто торгується.

Хто виживає.

Хто користується слабкістю іншого.

Хто сам залишається в’язнем свого становища.

У такій картині єврейські образи стають частиною ширшої соціальної критики. Але саме тут з’являється складність, яку не можна обходити.

Стереотипи епохи: незручна, але необхідна частина розмови

Франко був великим письменником і мислителем.

Але він не був людиною поза своїм часом.

У його текстах можна знайти співчуття до бідних, інтерес до людської долі, увагу до соціальної несправедливості. Але можна знайти і різкі формулювання, стереотипні образи, узагальнення, які сьогодні звучать важко і вимагають критичного читання.

Це важливий момент.

Якщо написати, що Франко просто «любив єврейський світ», вийде неправда.

Якщо написати, що Франко був тільки носієм антиеврейських стереотипів, теж вийде неправда.

Його позиція складніша.

Він жив у суспільстві, де національні рухи боролися за місце під сонцем. Українці Галичини домагалися культурних і політичних прав. Польська еліта зберігала вплив. Єврейські громади шукали різні шляхи — від традиційного релігійного життя до асиміляції, соціалістичних ідей і сіонізму.

У цьому середовищі легко виникали конфлікти.

Економічні.

Релігійні.

Побутові.

Політичні.

Національні.

Франко не стояв над усім цим як холодний спостерігач. Він був учасником суперечок своєї епохи. Тому його єврейська тема не може бути стерильною.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency вважає важливим говорити про це без прикрас. Українсько-єврейська історія не стає слабшою від чесної розмови. Навпаки, вона стає дорослішою, коли в ній залишаються і світло, і тінь.

Факт третій: Франко звертався до єврейської біблійної традиції як до мови долі народу

Є ще один рівень, який особливо важливий для ізраїльського читача.

Це поема «Мойсей».

Для української культури «Мойсей» Івана Франка — один з ключових текстів. Але це не твір про єврейську громаду Галичини в побутовому сенсі. Тут Франко виходить на інший рівень — біблійний, символічний, національний.

Мойсей у Франка — це не просто герой давньої історії.

Це образ лідера, який веде народ через пустелю.

Народ втомився.

Народ сумнівається.

Народ не завжди розуміє свого пророка.

Народ хоче результату, але не завжди готовий до ціни шляху.

Для Франка цей сюжет став способом говорити про українську долю. Про народ, який має мову, культуру, пам’ять, внутрішню силу, але ще не має власної держави. Про народ, якому потрібно пройти через довгу пустелю історичного очікування.

Тут єврейський біблійний образ перетворюється на українську політичну і духовну мову.

Для ізраїльтян це може бути особливо цікаво.

Український класик звертається до образу Мойсея не як до чужого декоративного сюжету, а як до універсального символу народного шляху, відповідальності, свободи і віри в майбутнє.

Франко і сіонізм: чому український класик уважно дивився на єврейський національний рух

Окрема тема, важлива для ізраїльського читача, — ставлення Івана Франка до сіонізму.

Наприкінці XIX століття єврейська політика в Європі змінювалася. Старе питання «як євреям жити серед інших народів» вже не мало однієї відповіді. Одні обирали асиміляцію. Інші залишалися в традиційному релігійному середовищі. Треті йшли в соціалістичний рух. А частина єврейських інтелектуалів і активістів все голосніше говорила про національне відродження і право єврейського народу на власне політичне майбутнє.

Франко спостерігав за цим не з боку випадкового читача газет.

Він жив у Галичині, де єврейська громада була помітною частиною суспільства, економіки, міської культури і політичного життя. Тому сіонізм для нього був не далекою теорією, а одним з відповідей на реальні проблеми євреїв Східної і Центральної Європи.

Дослідники прямо зазначають: ставлення Франка до євреїв було неоднозначним, від симпатії і інтересу до жорстких оцінок і стереотипів, але при цьому після падіння радянської цензури стали відоміші тексти, в яких видно його доброзичливе ставлення до євреїв і сіонізму.

Для Франка сіонізм був важливий насамперед як прояв національної самосвідомості.

Він сам належав до українського руху, який домагався культурних, соціальних і політичних прав для українців Галичини. Тому єврейський національний рух він міг сприймати не як дивину, а як паралельний історичний процес: народ, який стикається з дискримінацією і тиском, шукає мову самоорганізації, гідності і майбутнього.

У 1893 році Франко перебував у Відні і, за даними дослідників, зустрічався з Теодором Герцлем — одним з головних майбутніх ідеологів політичного сіонізму. Пізніше Франко написав передмову до львівської публікації роботи Герцля «Єврейська держава». При цьому важливо не спрощувати: Франко не приймав ідею єврейської держави беззастережно і вважав її важкою для реалізації, але він визнавав необхідність єврейської солідарності перед обличчям антисемітизму.

Це дуже важлива грань.

Франко міг різко критикувати багатих єврейських підприємців, особливо в текстах про Борислав і нафтовий капіталізм. Але ця критика не скасовувала іншого: він бачив право євреїв на національну самоорганізацію і розумів, що антисемітизм є реальною загрозою, а не вигаданою проблемою.

У цьому сенсі Франко відрізнявся від багатьох сучасників.

В українському, польському і загальноєвропейському середовищі кінця XIX століття антисемітські настрої були сильні. Єврейське населення часто перетворювали на зручний об’єкт звинувачень — за бідність селян, за економічні кризи, за політичні невдачі, за страх перед модернізацією. На цьому фоні сама готовність Франка обговорювати єврейське питання не тільки мовою звинувачення, але й мовою прав, солідарності і національного майбутнього була важливою.

Але знову — без прикрас.

Франко не був сучасним ліберальним автором XXI століття. У його спадщині є тексти і формулювання, які сьогодні вимагають критичного читання. Дослідники тому і говорять про складність його ставлення до євреїв: у ньому співіснували підтримка єврейської емансипації, інтерес до сіонізму, соціальна критика єврейського капіталу і стереотипи епохи.

Для статті в рубриці «Історія і Факти» це особливо цінно.

Франко показує, що українсько-єврейська історія не ділиться на чорне і біле. У ній були конфлікти, але були і точки розуміння. Була соціальна критика, але була і захист права євреїв на участь в суспільному житті. Були стереотипи, але був і інтерес до єврейського національного руху.

Сіонізм у цій історії важливий ще й тому, що він з’єднує Франка з темою, зрозумілою сьогоднішньому Ізраїлю: правом народу не розчинитися, не зникнути, не бути вічним об’єктом чужої політики, а говорити про себе як про суб’єкта історії.

Саме тут Франко несподівано стає цікавим не тільки українському, але й ізраїльському читачеві.

Він дивився на єврейське питання з Галичини — регіону, де українці самі боролися за голос, мову і визнання. Тому єврейське прагнення до самоорганізації не могло бути для нього пустим звуком. Воно входило в той же великий історичний розмову про народи без повної політичної сили, про права меншин, про майбутнє Східної Європи і про те, як зберегти гідність у світі імперій і національних конфліктів.

Факт четвертий: Львів у цій темі — не просто місце на афіші

Львів в історії Франка та єврейського світу — це не фон.

Це один з головних героїв.

Тут Франко жив, працював, писав, сперечався і помер. Тут формувалася українська політична і літературна думка. Тут же до Другої світової війни існувало потужне єврейське життя — релігійне, культурне, освітнє, комерційне, політичне.

Львів був містом кількох пам’ятей.

Української.

Єврейської.

Польської.

Австрійської.

Пізніше — радянської.

І кожна з цих пам’ятей залишила слід, але не завжди збереглася однаково.

Після Голокосту єврейське життя Львова було майже знищене. Після радянської влади багато чого було перейменовано, викреслено, заглушено або зведено до офіційних формулювань. Після відновлення незалежності України розпочався складний процес повернення пам’яті — не завжди швидкий, не завжди повний, але важливий.

Тому лекція про єврейський світ Франка саме у Львові звучить інакше, ніж звучала б у будь-якому іншому місті.

У Львові ця тема знаходиться буквально під ногами.

В вулицях.

В будинках.

В архівах.

В музейних фондах.

В сімейних історіях.

В зниклих синагогах.

В українських текстах.

В єврейській пам’яті.

В сучасному діалозі України та Ізраїлю.

І якщо така зустріч проходить в Почесному консульстві Держави Ізраїль у Західному регіоні України, це додає ще один сенс. Йдеться не тільки про минуле, але й про сьогоднішню готовність говорити про спільну історію мовою поваги і точності.

Хто такий Іван Франко: пояснення для ізраїльського читача

Багато ізраїльтян можуть знати ім’я Тараса Шевченка, але не завжди розуміти, хто такий Іван Франко.

А без цього важко зрозуміти, чому лекція про його єврейський світ взагалі важлива.

Іван Франко — один з головних українських письменників, мислителів і громадських діячів кінця XIX — початку XX століття. Для української культури він стоїть поруч з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою.

Якщо Шевченко став символом українського національного пробудження XIX століття, то Франко став фігурою іншого типу — інтелектуалом європейського масштабу, який поєднував літературу, науку, політику, журналістику, переклад, соціальну критику і роботу з народною культурою.

Він був не тільки поетом.

Франко був прозаїком, драматургом, перекладачем, літературознавцем, публіцистом, ученим, політичним активістом, дослідником фольклору і людиною величезної інтелектуальної енергії.

Він писав про бідність, працю, любов, приниження, гідність, соціальну несправедливість, національне пробудження, людську слабкість і відповідальність інтелігенції перед народом.

Іван Франко (27 серпня 1856, Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Самбірський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська Імперія – 28 травня 1916, Львів, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) – видатний український поет, публіцист, перекладач, науковий працівник, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), доктор габілітований (1895), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член Товариства «Просвіта».

За свою понад 40-річну творчу активність Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мовознавство-, перекладо- і мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик. Його творча спадщина за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Всього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, в тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним з перших професійних українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.

Франко писав передусім українською мовою — точніше, на літературній українській свого часу з сильним галицьким мовним пластом.

Але він був багатомовним автором і інтелектуалом.

Він також писав і публікувався:

• на польській — особливо в пресі і публіцистиці;
• на німецькій — для австрійського і європейського науково-публіцистичного простору;
• використовував і знав російську, старослов’янську, латину, грецьку, перекладав з різних мов;
• працював з текстами на івриті/єврейській біблійній традиції через біблійні сюжети, передусім у поемі «Мойсей», але саму поему написав українською.

Але найкраще масштаб Франка видно через його твори.

Одне з ранніх і дуже важливих творів — «Boa constrictor», написане в 1878 році. Це проза про Борислав, нафтовий капітал, жадібність, залежність і світ, де гроші поступово починають керувати людськими відносинами. Для теми Галичини це особливо важливо: Борислав у Франка стає не просто містом, а символом нового жорсткого капіталізму.

У 1881–1882 роках Франко написав соціальний роман «Борислав сміється». У ньому він показав важке життя робітників і зародження робітничого протесту в нафтовому Бориславі. Це не роман «про промисловість» у сухому сенсі, а текст про людей, яких нова економіка перемелює між бідністю, експлуатацією і надією на справедливість.

У 1883 році з’явився історичний роман «Захар Беркут». Його дія пов’язана з XIII століттям і опором карпатської громади монгольському нашестю. Для української культури це один з важливих текстів про свободу, громадську солідарність, гідність і здатність народу захищати свою землю. Через минуле Франко говорив про сучасність: про те, що народ може вистояти, якщо має внутрішню організацію, пам’ять і волю.

У 1893 році була написана драма «Украдене щастя». Це вже інша сторона Франка — не тільки соціальний мислитель, але й тонкий психолог. У центрі п’єси особиста трагедія, зруйнована любов, тиск обставин і питання про те, чи може людина зберегти себе, коли життя вже зламане чужими рішеннями.

У 1895 році Франко написав роман «Основи суспільства», де знову звертався до теми соціальної моралі, влади, грошей і лицемірства. Його цікавила не тільки бідність як факт, а те, як влаштоване суспільство, в якому одні люди отримують силу, а інші виявляються залежними.

У 1896 році вийшов поетичний цикл «Зів’яле листя». Це лірика про любов, біль, самотність, внутрішній надлом і людську вразливість. Цей текст важливий, тому що показує: Франко був не тільки «каменяр», не тільки громадський борець, але й автор дуже особистої, драматичної, емоційної поезії.

У 1900 році з’явився роман «Перехресні стежки». Вже сама назва добре підходить до розмови про Франка і Галичину. Це твір про провінційне суспільство, політику, право, корупцію, національну роботу, особисті вибори і складні дороги, якими йдуть люди і цілі громади.

У 1905 році Франко написав поему «Мойсей» — один з ключових текстів української літератури. У ній біблійний образ Мойсея стає мовою розмови про долю народу, лідерство, сумніви, пустелю, свободу і шлях до майбутнього. Для українців це був не просто переказ біблійного сюжету, а роздуми про власний національний шлях.

Саме тому для ізраїльського читача Франко особливо цікавий.

Він звертався до єврейської біблійної традиції не як до далекого фольклору, а як до універсальної мови історії. Через Мойсея Франко говорив про народ, який шукає шлях, втомлюється, сумнівається, сперечається з пророком, але все одно залишається перед питанням свободи.

Є і ще одне відоме твір, важливе для розуміння образу Франка, — вірш «Каменярі», написане в 1878 році. Саме з ним пов’язаний його образ Каменяра. В українській культурі Каменяр — це людина, яка розбиває скелю і прокладає дорогу вперед. Цей образ став символом праці, наполегливості, опору і руху до свободи.

Тому Франко в Україні — не просто автор кількох шкільних текстів.

Він один з тих, хто допоміг українській культурі перейти від фольклорної і романтичної традиції до сучасної інтелектуальної нації. Він писав про селян і робітників, про місто і промисловість, про любов і політику, про минуле і майбутнє, про народ і особистість, про слабкість і гідність.

Його місце в українській літературі особливе.

Тарас Шевченко дав українцям потужний поетичний і національний голос. Леся Українка вивела українську літературу на рівень європейської філософської драми і інтелектуальної поезії. Іван Франко став між ними і поруч з ними як універсальна фігура: письменник, учений, публіцист, критик, перекладач, політичний мислитель і будівник модерної української культури.

Франко народився і сформувався в Галичині, де українська історія постійно перетиналася з єврейською, польською, австрійською і загальноєвропейською. Тому його тексти допомагають зрозуміти не тільки Україну, але й той східноєвропейський світ, з якого вийшли мільйони єврейських сімей.

Через Франка можна побачити карту Галичини не як сухий історичний регіон, а як живий простір.

Нагуєвичі — місце народження.

Дрогобич — місто юності.

Борислав — символ нафтового капіталізму і соціального болю.

Львів — центр культури, політики, журналістики і пам’яті.

А поруч з цим — єврейські громади, ринки, релігійне життя, бідність, багатство, соціалізм, сіонізм, стереотипи, страхи, діалог і конфлікти.

Є і ще один важливий факт, який допомагає зрозуміти масштаб пам’яті про Франка.

В Україні є місто, назване на його честь, — Івано-Франківськ. Історично це місто називалося Станіславів, пізніше Станіслав. У 1962 році його перейменували в Івано-Франківськ на честь Івана Франка. Це сталося в радянський час, до 300-річчя міста, але сама логіка перейменування була пов’язана з тим, що Франко сприймався як одна з найбільших фігур української культури і як символ Галичини.

Чому саме його ім’я?

Тому що Франко — не локальний автор однієї області. Він став національним символом. Його ім’я пов’язане з Західною Україною, Львовом, Галичиною, українською мовою, літературою, просвітою, соціальною думкою і ідеєю культурної гідності. Тому місто Івано-Франківськ на карті України — це не просто адміністративна назва, а знак того, яке місце Франко займає в українській пам’яті.

Для ізраїльського читача це можна пояснити просто: Франко для України — не тільки письменник, а один з людей, через яких українці навчилися говорити про себе як про сучасну націю.

Тому розмова про Франка і єврейський світ — це не вузька літературна тема.

Це спосіб зрозуміти, як українська культура бачила єврейське життя.

Як єврейська присутність формувала Галичину.

Як біблійний Мойсей став одним з образів українського національного шляху.

Як національні рухи кінця XIX століття шукали мову майбутнього.

І чому сьогодні, після всіх катастроф XX століття і на тлі війни росії проти України, важливо говорити про це без фальшивої солодкості і без руйнівного спрощення.

Франко не дає нам зручної легенди.

Він дає складний матеріал.

Саме тому він важливий.

Історія українців і євреїв у Галичині була не тільки історією сусідства, але й історією напруження. Не тільки історією болю, але й історією впливу. Не тільки історією розриву, але й історією спільної культурної тканини.

Лекція у Львові стала лише приводом знову відкрити цю тему.

А сама тема набагато ширша однієї зустрічі.

Вона про те, що Україна і єврейський світ мають довгу спільну історію — з містами, іменами, текстами, конфліктами, біблійними образами і пам’яттю, яку не можна віддавати ні пропаганді, ні забуттю.

Тому розмова про Франка сьогодні важлива не тільки для філологів.

Вона важлива для всіх, хто хоче зрозуміти, чому українсько-єврейська історія — це не додаток до великої європейської історії, а одна з її центральних ліній.

Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю

– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю

Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...

https://ukr.co.il/?p=8449
#новини #купкаізраїль

Всі Новини