Євреї з України: Соня Делоне – Сара Штерн з Одеси, яка підкорила Париж і пережила Голокост
Євреї з України: Соня Делоне – Сара Штерн з Одеси, яка підкорила Париж і пережила Голокост
#новини
У 1978 році в Парижі вийшла автобіографія Соні Делоне Nous irons jusqu’au soleil — «Ми дійдемо до сонця». Художниці було вже за дев’яносто. Позаду залишилися світова слава, виставка в Луврі, дві світові війни, еміграція, смерть чоловіка, десятиліття роботи з кольором і тканинами. А серед найяскравіших спогадів — українські сільські весілля, червоний і зелений одяг, стрічки, соняшники та блакитне небо.
Авторка: Олена Гунько
Сьогодні в нашій постійній рубриці НАновостей «Євреї з України» — Соня Делоне, всесвітньо відома художниця з дивовижною долею, у якій переплелися Україна, єврейська історія та Франція. Ми не претендуємо на академічне дослідження — нам просто цікаві такі люди та їхні долі, тому ми збираємо факти з відкритих джерел і розповідаємо про них зрозумілою мовою, у жанрі науково-популярної журналістики, тож не судіть нас надто суворо.
Вона залишила батьківський дім в Україні ще дитиною. Більшу частину життя прожила у Франції. Але походження, яке в мирному Парижі здавалося частиною далекого минулого, у роки Голокосту перетворилося на загрозу її життю.
В історії мистецтва Соня Делоне — одна зі співтворчинь європейського абстрактного живопису, художниця, яка змінила уявлення про колір, моду й дизайн. Для історії українського єврейства вона ще й Сара Штерн — донька одеського заводського керівника та жінки, яка в останні роки життя просила допомоги з радянської Одеси.
Нещодавно опубліковані архівні дослідження дозволяють відновити те, про що тривалий час майже не писали: долю її батьків, зустрічі з родичами у Франції, листування з матір’ю та трагедію молодшого брата, який загинув у системі радянських політичних репресій.
Одеса, 1885 рік: звідки походила Сара Штерн
14 листопада 1885 року за сучасним календарем народилася Сара Штерн. Її батьками були Еля, або Ілля, Штерн і Хана Терк — єврейська родина, що жила на території сучасної України, яка тоді входила до Російської імперії.
Тривалий час навіть місце народження майбутньої художниці залишалося предметом суперечок.
У більшості старих біографій фігурує Градизьк Полтавської губернії — невеликий населений пункт, що нині розташований у Полтавській області України. Цю версію досі наводить нью-йоркський Музей сучасного мистецтва MoMA.
Натомість Центр Помпіду в Парижі вказує Одесу.
Причина розбіжностей сягає автобіографії самої Делоне. У похилому віці вона згадувала населений пункт, назву якого передавали як Gradzihsk, і роботу батька на фабриці. Згодом цю назву почали пов’язувати з Градизьком і вказувати його як місце її народження.
Одеський дослідник Євген Деменок вирішив перевірити цю історію не за спогадами, а за документами.
У Державному архіві Одеської області він знайшов запис рабинату про шлюб Елі Штерна та Хани Терк, укладений у травні 1885 року за старим стилем. Нареченому було 27 років, нареченій — 22.
Згодом знайшовся запис № 1173 у метричній книзі одеського рабинату від 1 листопада 1885 року за старим стилем. У ньому зареєстровано народження доньки Сари в Елі Штерна та Хани Терк.
Метричні книги рабинатів у Російській імперії були офіційними реєстрами народжень, шлюбів і смертей євреїв. Їхні записи мають значення, співмірне з документами цивільної реєстрації.
Знайшлося й додаткове свідчення: петербурзький нотаріальний документ 1908 року, в якому місцем народження Сари названо Одесу. Щоправда, номер метричного запису там було зазначено з помилкою — 117 замість 1173.
Отже, одеська версія спирається на конкретні архівні документи. Однак музейні довідники й досі розходяться, і цю обставину необхідно враховувати.
На початку 1890-х родина Штернів і далі жила в Одесі. За даними перепису 1897 року, її адресою була Прохорівська вулиця, будинок 28, квартира 9. Пізніше родина мешкала на Херсонській, 8, у квартирі 26 — це нинішня вулиця Пастера.
Батько Сари працював на підприємствах металообробної промисловості. Згодом він став керівником виробництва білої жерсті й металевих виробів інженера М. Г. Левіна. Родичі згадували його як технічно грамотну, вимогливу людину, що багато років працювала на одному місці.
Родина не належала до багатого одеського купецтва. Але називати її зовсім злиденною теж було б спрощенням: робота батька, його професійне становище та допомога родичів із часом змінювалися.
У Сари були брати. Зейлік, який народився 1888 року, помер від скарлатини у п’ятирічному віці. Молодший Соломон з’явився на світ 28 липня 1892 року. Його доля згодом виявилася трагічною.
Сара народилася у світі, де єврейське життя регулювалося особливими законами Російської імперії. Більшість євреїв не мали свободи вибору місця проживання: існувала так звана смуга осілості — територія, що переважно охоплювала сучасні українські, білоруські, литовські та деякі інші землі, за межами якої діяли обмеження на постійне проживання євреїв.
Одеса була важливим центром єврейської торгівлі, освіти й культури. Тут перетиналися їдиш, російська, українська, французька та інші мови, а традиційні громадські зв’язки співіснували зі швидкою модернізацією великого портового міста.
Майбутня художниця виросла в цьому світі лише частково.
Приблизно у віці п’яти-семи років Сару відправили до Санкт-Петербурга, до заможного брата матері Генріха Терка та його дружини Анни.
У біографіях це часто називають удочерінням. Однак Деменок, дослідивши сімейне листування, дійшов іншого висновку: Хана Штерн не дала згоди на офіційне удочеріння. Дівчинка виховувалася у родичів і користувалася прізвищем Терк, але в офіційних документах ще довго залишалася Сарою Штерн.
Різниця була не лише юридичною.
У батьківському домі Сара належала до родини єврейського службовця, який працював за наймом. У Петербурзі вона опинилася серед заможної, космополітичної інтелігенції, в оточенні книжок, живопису, музики та іноземних мов.
Генріх Терк був відомим адвокатом, займався підприємництвом, володів нерухомістю та колекцією картин. Він також походив з Одеси, де народився 1847 року.
У новому домі дівчинка вивчала французьку, німецьку й англійську мови, подорожувала, відвідувала європейські музеї.
Так Сара Штерн поступово ставала Софією Терк — Сонею, якій судилося змінити європейське мистецтво.
Але стосунки з рідною матір’ю складалися непросто.
У серпні 1904 року, збираючись навчатися в Німеччині, Соня записала в щоденнику, що повідомила батькам про свій від’їзд. Вона зізнавалася, що сприймає їх майже як чужих людей і не відчуває тієї близькості, яку заведено вважати природною між батьками та дітьми.
Ці слова записала дев’ятнадцятирічна дівчина. Вони дозволяють судити про її тодішні почуття, але не доводять, що стосунки залишалися незмінними все життя.
Збережені листи розповідають складнішу історію.
Німеччина, Париж та українські тканини: як з’явилася художниця Соня Делоне
У 1904 році Соня вирушила до Карлсруе, де вивчала живопис. У 1905-му переїхала до Парижа.
Французьке мистецтво тоді переживало бурхливі зміни. Молоді художники відмовлялися від звичного зображення простору, експериментували з формою і кольором, сперечалися про те, чи повинна картина відтворювати реальність.
Соню захопили твори Поля Гогена, Анрі Матісса та фовістів — художників, які заради виразності самого живопису використовували яскраві кольори, що часто не відповідали природним.
У 1908 році вона вийшла заміж за німецького галериста Вільгельма Уде. Це був шлюб за взаємною домовленістю, який дозволяв їй зберегти самостійність у Франції. Згодом подружжя розлучилося.
Уже 1909 року Соня зблизилася з молодим французьким художником Робером Делоне. У листопаді 1910-го вони одружилися, а 18 січня 1911 року народився син Шарль.
Подружжя шукало нового способу передавати рух, світло й ритм за допомогою кольору.
Важливим поворотом став предмет, який зазвичай не сприймають як твір великого авангарду.
Соня пошила клаптикову ковдру для новонародженого сина.
Пізніше вона згадувала, що подібні поєднання шматочків тканини бачила в оселях українських селян. Прямокутники різних кольорів утворили композицію, несподівано близьку до абстрактних експериментів європейських художників.
Ця ковдра, відома як Couverture de berceau, зберігається в колекції Національного музею сучасного мистецтва в Парижі.
Її значення підтверджують і музейні дослідження, і сама Делоне. Але не варто вважати народну ковдру єдиним джерелом її художньої революції.
Поряд з українськими враженнями на неї впливали кубізм, французька теорія колірних контрастів, власні спостереження та спільна робота з Робером.
Подружжя розвивало напрям, який почали називати симультанізмом. Його принцип можна пояснити без складної мистецтвознавчої термінології: сусідні кольори впливають один на одного, змінюючи наше сприйняття яскравості, руху та простору.
Червоний поруч із зеленим здається насиченішим; поєднання протилежних кольорів створює зорове напруження. Для Делоне картина переставала бути нерухомим зображенням предмета.
У 1913 році поет і художній критик Гійом Аполлінер використав термін «орфізм» для позначення нового різновиду абстрактного живопису, в якому колір відігравав самостійну роль.
Назва походила від Орфея — персонажа давньогрецької міфології, пов’язаного з музикою. Художники прагнули передати кольором те, що музика створює звуками.
Того ж року Соня разом із поетом Блезом Сандраром створила незвичайну книжку «Проза про транссибірський експрес і маленьку Жанну Французьку».
Довгий аркуш, що складався гармошкою, поєднував текст і кольорову композицію. Читач не просто стежив за віршем: його погляд одночасно сприймав слова, форми та рух кольорових плям.
У 1914 році з’явилася одна з відомих картин Делоне — «Електричні призми». Різнобарвні кола, перетини й дуги передавали рух світла сучасного міста.
Україна не зникала з її художнього світу.
В автобіографії Соня згадувала яскраве вбрання на сільських весіллях, червоні та зелені тканини, стрічки, соняшники й блакитне небо. Саме з цими образами вона пов’язувала свої ранні уявлення про чистий колір.
Такий зв’язок визнає й Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку — MoMA, який докладно досліджує її творчість.
У Парижі поруч із подружжям Делоне опинилася й Олександра Екстер — художниця, тісно пов’язана з Києвом та українським авангардом.
Екстер регулярно подорожувала між Францією й українськими містами, брала участь у художніх виставках і знайомила колег із новими європейськими напрямами.
Її контакти з подружжям Делоне стали частиною обміну художніми ідеями між Парижем та Києвом.
Пізніше мистецтво Соні вийшло далеко за межі живопису.
Вона створювала тканини, сукні, театральні костюми, обкладинки книжок, меблі, оформлення приміщень. Геометричні композиції перемістилися з картин на предмети повсякденного життя.
Це мало величезне значення для розвитку сучасного дизайну. Соня на практиці відстоювала думку, що твір мистецтва може існувати не лише в музеї.
Листи між Одесою та Парижем: рідні, революція і допомога матері
Історію стосунків Соні Делоне з рідною сім’єю тривалий час описували помилково.
У старих публікаціях стверджувалося, що після переїзду до Петербурга вона більше не бачилася з матір’ю і майже не підтримувала контактів із батьком.
Архівні документи свідчать про інше.
На початку 1909 року до Парижа приїхав її молодший брат Соломон. Він залишався у Франції до літа 1911-го, бачився із сестрою, працював і листувався з родичами.
У листах тітки Анни трапляються запитання про те, чи часто Соня відвідує брата, як він влаштувався і чим збирається займатися. Із листування випливає, що художниця навіть думала написати його портрет.
У 1910 році до Франції приїхала мати, Хана Штерн.
Зберігся лист Соломона, в якому він повідомляв сестрі про приїзд матері й просив її приїхати на зустріч. Інші сімейні документи підтверджують, що Соня тоді справді побачилася з Ханою.
У 1914 році Париж відвідав і батько, Еля Штерн. Він зустрівся з донькою, Робером Делоне та онуком Шарлем.
Цей факт став відомий завдяки пізнішому архівному відкриттю, опублікованому Євгеном Деменком в одеському альманасі «Дерибасовская — Ришельевская» у 2026 році.
Отже, родина існувала не лише у спогадах художниці. Батьки приїжджали до неї, знали чоловіка й сина, стежили за її успіхами.
Перша світова війна змінила звичну географію родини Делоне.
У 1914 році Соня й Робер перебували на Піренейському півострові. Воєнні роки вони провели переважно в Іспанії та Португалії.
Батько продовжував писати доньці з Одеси. Його цікавили здоров’я родини, фотографії онука, нові твори Соні.
У січні 1917 року він повідомляв, що рідні дізналися про статтю про неї в португальській газеті, але так і не змогли отримати примірник. У тому самому листі розповідав про Соломона, який служив в армії та отримав Георгіївський хрест I ступеня, ставши кавалером усіх чотирьох ступенів цієї нагороди.
Георгіївський хрест був військовою нагородою Російської імперії за особисту хоробрість. Для нижніх чинів існувало чотири ступені; отримання всіх чотирьох вважалося великою відзнакою.
З листів видно, що художні успіхи Соні обговорювали в одеському домі батьків, а її брат тим часом проходив через Першу світову війну.
Потім сталася революція 1917 року.
Після приходу більшовиків до влади й подальших політичних змін Соня втратила доходи від нерухомості, успадкованої нею в Петербурзі.
Ідеться не про доведену конфіскацію всього її майна. Документально простежується припинення звичних грошових надходжень, які допомагали утримувати родину у Франції.
Соня почала активніше займатися комерційним дизайном.
У Мадриді вона відкрила Casa Sonia — підприємство, що пропонувало одяг, тканини й оформлення інтер’єрів. Згодом цей досвід допоміг їй створити власну справу в Парижі.
У жовтні 1917 року батько повідомив, що сам зазнає фінансових труднощів і більше не може допомагати доньці.
Це виявився його останній лист у збереженому сімейному архіві.
Еля Штерн помер навесні 1919 року в Одесі. Подробиці його смерті вдалося з’ясувати лише завдяки листу жінки, яка знала родину, — до нього ми ще повернемося.
Між Францією та Одесою на кілька років перервалося регулярне листування.
У 1925 році зв’язок відновився. Тепер Соні писала переважно мати.
Хана Штерн залишилася вдовою. Радянське життя виявилося для неї важким: грошей бракувало, здоров’я погіршувалося, отримати допомогу було складно.
Лист від 5 жовтня 1925 року зберіг конкретну суму допомоги. Мати дякувала Соні за 18 рублів, переданих через посередницю в Ленінграді. У листі також зазначено, що переказ відповідав 250 французьким франкам того часу.
Ці суми не можна безпосередньо переводити в сучасні шекелі: за століття змінилися валюти, купівельна спроможність та економічні умови.
Хана пояснювала, що після арешту Соломона під час обшуку в неї вилучили лист доньки, разом із яким зникла паризька адреса. Щоб відновити листування, довелося шукати допомоги у знайомих.
Вона писала, що розпродає домашні речі — подушки, стільці, залишки майна.
У листопаді того самого року мати отримала фотографії Соні, Робера й Шарля. Вона вдивлялася в обличчя онука, знаходила схожість із донькою, яку пам’ятала молодою, дякувала за надіслані гроші.
Тут сімейне листування промовистіше за пізніші біографії.
Хана не міркувала про значення доньки для авангардного живопису. Вона хотіла знати, чи здорова Соня, який вигляд має онук і чи можна розраховувати на наступний переказ.
У лютому 1928 року мати дякувала за отримані 20 рублів. У тому самому листі розповідала про важкий серцевий напад.
У жовтні 1929 року Соня надіслала 10 доларів. Хана просила надалі уважніше зазначати ім’я одержувача, оскільки з отриманням грошей виникали труднощі.
Надсилалися й продуктові посилки, але деякі поверталися через радянські митні збори, які мати не могла сплатити.
Хвороби ставали дедалі серйознішими.
Лікарі одеської клініки повідомляли Соні про проблеми із серцем, неможливість оплачувати лікування, задишку та загальний тяжкий стан Хани.
У 1931 році вона вже не завжди могла писати самостійно.
В одному з останніх листів, складеному іншою людиною на її прохання, повідомлялося, що мати зламала руку, страждала від серцевих нападів і майже не мала змоги лікуватися.
Адреса залишалася попередньою — вулиця Пастера, 8.
Це остання достовірно простежена ланка листування. Точну дату смерті Хани Штерн за доступними матеріалами встановити не вдалося.
Зворотних листів Соні, які могли зберігатися в Одесі, дослідники не виявили. Тому ми знаємо зміст прохань і подяк матері, але не можемо відновити все листування з обох боків.
Історія Хани особливо важлива для розуміння тієї частини єврейської еміграції, яку зазвичай описують передусім через досягнення відомих людей.
За успіхом однієї людини нерідко залишалася родина, що жила в зовсім інших умовах.
Соня будувала міжнародну кар’єру, а її мати в Одесі продавала останні речі й чекала грошей з-за кордону.
Соломон Штерн: брат знаменитої художниці, який загинув у радянській в’язниці
Молодший брат Соні, Соломон, народився в Одесі 28 липня 1892 року.
Його біографію відновили Євген Деменок і дослідник Анатолій Білогорський, зіставивши сімейне листування з документами радянських репресивних органів.
До їхньої роботи про Соломона було відомо настільки мало, що деякі біографії Соні навіть неправильно описували склад її батьківської родини.
У молодості Соломон жив у Франції, працював і захоплювався політичними ідеями.
Після повернення до Одеси він брав участь у Першій світовій війні. Військова служба принесла йому чотири Георгіївські хрести.
Але революція поставила його по інший бік від більшовиків.
Соломон був пов’язаний із партією соціалістів-революціонерів, або есерів. Це була велика політична партія Російської імперії, яка виступала насамперед за аграрні перетворення та соціалістичну перебудову країни. Після встановлення більшовицької влади есерів поступово витіснили з легальної політики, а згодом піддали репресіям.
28 вересня 1922 року Соломона заарештували в Києві.
Далі були ув’язнення, заслання, нові обмеження й обвинувачення. У його біографії з’являються Соловецький табір, північні райони Радянського Союзу та Красноярський край.
Соловки — острови в Білому морі, де у 1920-х роках діяв один із найвідоміших ранніх радянських таборів. Їхня історія стала частиною формування майбутньої системи ГУЛАГу.
З листування Хани Штерн відомо, що вона тяжко переживала арешти сина й майже не отримувала про нього звісток.
Іноді в листах згадувалася його «хвороба». Архівний контекст дозволяє припускати, що за такими формулюваннями могли приховуватися обставини нового ув’язнення чи заслання, про які було небезпечно писати прямо.
Останній етап долі Соломона встановлено значно точніше.
Дослідники виявили його ім’я в документах про жертв політичних репресій Красноярського краю.
За даними слідчої справи, Соломон Ілліч Штерн помер 19 вересня 1937 року в тюремній лікарні управління НКВС Красноярського краю.
НКВС — Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, структура, яка виконувала зокрема функції політичної поліції. Саме з його діяльністю пов’язані масові арешти та репресії сталінського періоду.
У документах причиною смерті названо параліч серця. Із доступної слідчої справи не випливає, що Соломона розстріляли. Коректно говорити про смерть в ув’язненні після багаторічного переслідування та заслань.
Обставини цієї смерті важливі самі собою. Немає потреби приписувати йому мученицьку загибель через розстріл, коли документально підтверджена історія й без того трагічна.
Залишилися дружина й донька Соломона. Їхні подальші долі потребують окремого дослідження.
Невідомо, коли Соня дізналася про смерть брата і чи мала документи про його ув’язнення.
В одній родині опинилися двоє людей, чиї долі після революції різко розійшлися.
Сестра створювала сукні для Парижа й брала участь у міжнародних виставках. Брат, який відзначився на фронті Першої світової війни, помер у лікарні радянської в’язниці.
Для читача в Ізраїлі це історія, знайома за багатьма біографіями вихідців зі Східної Європи: еміграція іноді рятувала одну гілку родини, тоді як родичі, які залишилися в СРСР, проходили через війни, арешти й багаторічну розлуку.
Подібні за масштабом історичні зміни трапляються й в інших матеріалах нашої рубрики «Євреї з України». Наприклад, у біографії Хаїма Кахане — єврея з Галичини, який брав участь в українських боях за Львів, пройшов Другу світову війну й згодом став одним з організаторів перших ізраїльських десантних підрозділів.
Це різні біографії, але їхні герої належать до одного покоління, для якого кордони держав, армії та політичні режими змінювалися швидше, ніж сімейна пам’ять.
Голокост у Франції: чому Соні Делоне доводилося приховувати своє походження
Коли в 1940 році німецька армія наступала на Париж, Соня й Робер Делоне залишили столицю та вирушили на південь Франції.
До війни їхній дім був одним із відомих осередків художнього життя. Серед знайомих подружжя були представники французького авангарду, художники й літератори єврейського походження, емігранти зі Східної Європи.
Війна змінила становище багатьох із них.
Американський колекціонер і меценат Соломон Гуггенхайм намагався допомогти родині Делоне перебратися до Сполучених Штатів. Однак стан здоров’я Робера погіршився настільки, що поїздка не відбулася.
25 жовтня 1941 року Робер помер від раку в Монпельє.
Соня залишилася вдовою, до того ж її єврейське походження тепер становило особливу небезпеку.
У Франції після поразки 1940 року діяв режим Віші — авторитарний уряд маршала Філіппа Петена, який співпрацював із нацистською Німеччиною. Він проводив власну антисемітську політику: обмежував права євреїв, сприяв їхній реєстрації, позбавленню майна, а згодом і депортації.
Південь Франції спочатку не перебував під прямою німецькою окупацією, але це не означало безпеки для євреїв. У листопаді 1942 року німецькі війська зайняли й цю територію.
Після смерті чоловіка Соня жила в Грасі — місті на півдні Франції, відомому сьогодні насамперед парфумерною промисловістю.
Серед її друзів були художники Жан Арп, Софі Тойбер-Арп та Альберто Маньєллі. Вони продовжували працювати, створювали спільні малюнки й живописні композиції.
Грас не можна описувати просто як місце багаторічного таємного ув’язнення художниці. Соня залишалася в мистецькому середовищі, пересувалася й працювала. Але небезпека через походження була реальною.
Американська дослідниця Гейл Левін у статті Threading Jewish Identity: The Sara Stern in Sonia Delaunay, опублікованій у науковому журналі Journal of Modern Jewish Studies у 2016 році, докладно розглядає цю частину біографії.
Левін наводить свідчення, які показують, що оточення знало про єврейське походження Соні. Через це вона побоювалася переслідування та можливої втрати творів мистецтва.
Особливо драматичний епізод належить до липня 1944 року.
За біографічною розповіддю Акселя Мадсена, яку переказує Левін, Соня прямувала через Тулузу в бік Іспанії та випадково зустріла в кафе колишнього чоловіка Вільгельма Уде.
Обох зупинили співробітники гестапо — таємної державної поліції нацистської Німеччини.
Під час перевірки Соня почала стверджувати, що вона російська православна християнка. Їй ставили запитання про Київ і Харків, перевіряючи, наскільки добре вона знає місцевість свого походження.
Ця розповідь особливо прикметна: українська біографія, яку Соня зберігала у спогадах як джерело кольору й художніх вражень, тепер могла стати підставою для небезпечних підозр.
Згідно з біографією, їй вдалося уникнути затримання.
Вільгельм Уде допоміг знайти прихисток у знайомих у районі Грізоля, неподалік від Тулузи, де перебували Жан Кассу та поет Трістан Тцара. Деякі представники цього кола брали участь у французькому русі Опору. До нього був причетний і син Соні Шарль Делоне.
Історію перевірки документів слід викладати із застереженням: вона відома з опублікованої біографії та наукової роботи, а не зі знайденого протоколу гестапо.
Так само немає документальних підстав стверджувати, що Соні вже надіслали наказ про депортацію.
Але для єврейки, яка перебувала у Франції під нацистською загрозою, ризик був цілком реальним.
Доля знайомого їй художника Володимира Баранова-Россіне показує, наскільки страшним міг бути кінець.
Він народився в Херсоні, на території сучасної України, походив з єврейської родини, працював у Парижі й був пов’язаний із колом подружжя Делоне.
У листопаді 1943 року його заарештували нацисти. Згодом його депортували до Освенцима, де він загинув у 1944 році.
Освенцим, або Аушвіц-Біркенау, — нацистський комплекс концентраційних таборів і таборів знищення на території окупованої Польщі, який став одним із головних символів Голокосту.
Баранов-Россіне й Соня Делоне належали до європейського мистецького світу, в якому національні та культурні кордони перетиналися вільно. Але нацистська політика визначала долі людей за походженням.
Після визволення Франції Соня змогла повернутися до активного життя й роботи.
Пережите не перетворило її творчість на пряму художню хроніку Голокосту. Вона продовжувала займатися абстракцією, кольором і дизайном.
Тому неправильно називати всі її геометричні композиції «зашифрованою історією єврейських страждань».
Однак так само неправильно відокремлювати її мистецьку біографію від переслідувань, яких вона зазнавала як єврейка.
НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency продовжує в рубриці «Євреї з України» розповідати про людей, чиї біографії не вкладаються в кордони однієї сучасної держави. Життя Делоне особливо промовисте: українське дитинство, єврейська сімейна історія та французька культура поєдналися в одній долі — зокрема й у роки, коли питання про походження могло вирішити, чи залишиться людина живою.
Лувр, Ізраїль та останній лист про Одесу: що залишилося після Соні Делоне
Після війни Соня продовжила працювати й водночас зберігала спадщину Робера.
Вона брала участь у виставках, створювала графіку та тканини, підтримувала молодих художників, передавала твори до музейних зібрань.
У 1964 році сталася подія, що була одним із головних визнань її творчості.
У Луврі відкрилася виставка, пов’язана з передачею державі творів Соні та Робера Делоне.
Соню нерідко називають першою жінкою-художницею, удостоєною прижиттєвої ретроспективи в Луврі. Саме так характеризують подію й авторитетні художні музеї.
Водночас потрібно враховувати, що виставка 1964 року була пов’язана зі спадщиною обох членів подружжя. Тому формулювання «перша жінка, яка влаштувала окрему персональну виставку в Луврі» без уточнень було б неточним.
У 1967 році відбулася велика ретроспектива Соні в Національному музеї сучасного мистецтва Парижа.
Її визнання не було додатком до слави чоловіка. Соня посідала самостійне місце в історії живопису, моди й дизайну. Вона пережила Робера майже на чотири десятиліття, продовжуючи працювати та відстоювати власну художню мову.
Зберігався і її зв’язок із єврейською культурою.
Гейл Левін наводить спогад артдилера Алекса Розенберга, який спілкувався з літньою Сонею в Парижі.
Наприкінці 1960-х він збирався до Ізраїлю. Почувши про це, Соня несподівано заговорила з ним їдишем і попросила привезти ізраїльські парфуми з назвою «Хуцпа».
Їдиш — мова східноєвропейських євреїв, широко поширена до Другої світової війни. Слово «хуцпа», що увійшло також у сучасний іврит, означає зухвалість, нахабство або рішучість — залежно від контексту.
Коли Розенберг запитав, чому вона перейшла на їдиш, Соня пояснила, що не хоче, аби хатня працівниця зрозуміла прохання і теж захотіла такі парфуми.
Але жінка також знала їдиш. За її словами, Соня багато років тому найняла її саме тому, що вона була єврейкою.
Це спогад однієї людини, зафіксований дослідницею, а не доказ певних релігійних переконань Делоне.
Проте він показує, що єврейська культура залишалася частиною її особистого спілкування навіть після десятиліть життя у Франції.
З Ізраїлем художницю пов’язували й конкретні події.
У 1960 році її твори виставлялися в єрусалимській галереї Nora Gallery. Цей епізод згадується в дослідженні Левін і виставкових хронологіях.
Згодом її творчість стала частиною зібрання Музею Ізраїлю в Єрусалимі.
З 9 липня до 22 жовтня 2002 року музей організував виставку Sonia Delaunay: Works on Paper, присвячену її графічним творам.
В офіційному архіві Музею Ізраїлю її прямо названо художницею єврейського походження, яка народилася в Україні. Більшість представлених робіт надійшла до музею 1997 року завдяки дару колекціонерки Кей Меррілл Гіллман.
Для ізраїльської історії мистецтва цей зв’язок цілком предметний: ідеться не лише про походження художниці, а й про присутність її творів у музейній колекції Єрусалима.
У тій самій рубриці НАновостей ми раніше розповідали про Мордехая Шенхаві — уродженця українського Волочиська, який став ініціатором створення «Яд Вашем». Долі Шенхаві та Делоне різні, але обидві показують, як вихідці з єврейського середовища України брали участь у формуванні культурної та історичної пам’яті далеко за межами місць свого народження.
Однак останні роки життя Соні принесли ще одне повернення до одеської родини.
У червні 1970 року їй написала з Нью-Йорка Рене Раджіо — жінка, яка в молодості жила в Одесі й знала її батька.
Лист знайшла дослідниця Валерія Дорогова у фонді Соні та Робера Делоне в Бібліотеці Кандинського при Центрі Помпіду. У 2026 році Євген Деменок опублікував результати вивчення документа у статті «Одеське коріння Соні Делоне. Доля батька».
Рене розповіла, що Еля Штерн багато років займався виробництвом на заводі, виконував складну технічну роботу й користувався довірою власників підприємства.
За її спогадами, він захворів на тяжку форму туберкульозу, був направлений до санаторію неподалік Одеси й помер навесні 1919 року.
Рене запам’ятала одну з останніх зустрічей із ним.
Навесні, незадовго до смерті, вона разом із чоловіком приїхала до санаторію. Еля сидів у саду, зберігав спокій, розмовляв із гостями. Невдовзі жінка поїхала, а після повернення до Одеси дізналася, що його більше немає.
Для істориків це рідкісне свідчення про останні місяці життя людини, відомості про яку майже не траплялися в попередніх біографіях знаменитої доньки.
Для самої Соні лист став можливістю дізнатися подробиці про батька через понад пів століття після його смерті.
Цікаво, що частина цих спогадів знайшла відображення в її автобіографії 1978 року.
Книжка Nous irons jusqu’au soleil, підготовлена за участю Жака Дамаза та Патріка Рейно, вийшла за рік до смерті художниці.
У ній Соня знову звернулася до походження, дитинства, батьків і перших зорових вражень.
Вона згадувала яскраві барви України, святкове вбрання, сільські весілля та природні кольори, які продовжували жити в її пам’яті.
Соня Делоне померла 5 грудня 1979 року в Парижі. Їй було 94 роки.
Значна частина документів, пов’язаних із її життям і творчістю, опинилася в музейних та бібліотечних зібраннях Франції. Матеріали ранніх років, зокрема сімейне листування, вона передала досліднику Жан-Клоду Маркаде.
Через десятиліття саме ці листи дозволили Євгену Деменку та його колегам відновити чимало невідомих сторінок історії родини Штернів.
В Україні інтерес до художниці продовжує зростати.
У 2019 році в Одесі відбулася виставка «Соня Делоне: у пошуках ідентичності», присвячена її походженню та творчості.
У листопаді 2025 року Музей сучасного мистецтва Одеси розпочав програму «Ода Соні», приурочену до 140-річчя художниці.
У 2026 році програма продовжилася художніми виставками, дослідженнями та проєктом «Соня Делоне — Симультанний світ», який об’єднав Одесу й Львів.
До організації долучилися Музей сучасного мистецтва Одеси, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького та Національний художній музей України. Для львівської виставки останній надав сім оригінальних робіт художниці.
Ці події показують, що повернення Делоне в історію культури України триває не лише на рівні біографічних статей, а й через справжні музейні колекції та виставки.
Водночас не можна перетворювати її біографію на змагання національних належностей.
Соня Делоне була французькою художницею, єврейкою за походженням, яка народилася на території сучасної України. Петербург, Німеччина, Іспанія та Португалія також вплинули на її життя й освіту.
Але деякі факти неможливо викреслити з цієї історії.
Народження Сари Штерн записане в книзі одеського рабинату. Її батьки десятиліттями жили в Одесі. Мати надсилала листи на вулицю Сен-Сімон у Парижі й отримувала від доньки гроші. Молодший брат пройшов через радянські табори. Під час Голокосту сама Соня була змушена приховувати своє єврейське походження.
А в останні роки життя вона поверталася до дитячих спогадів про Україну.
Знамениті кольорові кола Соні Делоне належать історії світового мистецтва. Але поряд із ними збереглися звичайні сімейні листи, в яких мати просить доньку частіше писати, цікавиться онуком і дякує за допомогу.
Без цих листів біографія художниці була б неповною.
НАновости. Рубрика «Євреї з України».
Документальна основа матеріалу: дослідження Євгена Деменка та Анатолія Білогорського, сімейне листування Штернів, стаття Гейл Левін «Threading Jewish Identity», музейні матеріали Центру Помпіду, MoMA, Музею Ізраїлю, дослідження українського авангарду та публікації Музею сучасного мистецтва Одеси.
Більше на НАновини – Nikk.Agency Новини Ізраїлю
– Стаття спочатку була опублікована на Read More – Новини Ізраїлю
Коротке гіперпосилання на цю сторінку, якщо комусь треба...
https://ukr.co.il/?p=12978
#новини #купкаізраїль
Всі Новини